Коли я знову стану маленьким

Страница 33 из 36

Януш Корчак

Злотий — це нібито багато. А як почнеш підраховувати, бачиш, що й злотого не вистачає.

Ми подалися з Мундеком шукати гарну листівку. Ангел у неї є, незабудки вона сама мені надіслала. На одній був намальований хлопчик з дівчинкою, але цю я взяти посоромився, тому що виходить ніби вона і я.

Було б куди легше вибрати, якби можна було увійти до крамниці.

А заходити неприємно. Дивляться, аби ти чого не поцупив, не зім'яв, не забруднив. Кваплять. Не люблять, щоб діти все розглядали. Кажуть:

— Ну, швидше!

Видно, що хочуть, аби ти пішов геть.

Бо в дітей мало грошей, на дітях багато не заробиш.

Дорослий теж не зразу купує. Дорослому дозволять подивитись усі альбоми. Тому що коли він сьогодні купить листівку, то завтра, може, прийде знову і купить ще щось. А з нас яка користь? Мізерна.

Я без затримки віддав борг Бончкевичу. Поки в мене не було грошей, я навіть не смів спитати його про Лахмая.

— Ось тобі десять грошів, які ти мені тоді позичив на молоко.

— Я ж сказав, що дарую тобі борг.

— Не хочу. Що Лахмай поробляє?

— А що має поробляти?

Він чогось уникає відповіді. Може, батьки не дозволили йому тримати собаку? А може, сам вигнав?

— А він у тебе?

'— А де ж йому бути, коли ти його покину

— Я його не покинув, а тобі віддав!

— А якби я не взяв?

— Тоді, можливо, хтось інший взяв би.

— Думаєш, батьки так і дозволять узяти собаку?

Я злюся, що він так бундючиться. Кажу:

— А чому б і не дозволити?

— Твої ж не дозволили?

— Бо я в них і не питав!

Я заздрю, що все в нього так легко. Адже я живу самотньо, а собака — друг людини.

Я знаю, заздрість погане почуття. Та як не заздрити, коли ""мусь так пощастило, а він навіть цінувати цього не вміє?

І мені цікаво — чи впізнав би мене Лахмай? Тому я ковтаю образу іі кажу:

— А можна мені на нього подивитись?

— Гаразд, приходь, покажу...

— А даси мені його додому? На один день?

— Ти ба, всього захотів. Мій — то й мій. Та він уже й не піде за тобою!

— А ти звідки знаєш? Може, й піде!

— Він уже до мене звик.

— Ну й тримай його!

— Ну й триматиму!

Я відходжу. Що з ним розмовляти? Все одно не зрозуміє.

Тепер у мене тільки один Мундек лишився.

З ним ми весь час разом.

Вранці зустрічаємось і разом ідемо до школи.

На перерві разом.

І разом вертаємось додому.

Один він у мене лишився.

А може, гріх так думати?

У мене ж є батько, мама, Іренка.

Я забув іще, що ми тоді, коли вона прощатись приходила, здували зі столу коліщатко. Лежало там коліщатко — чи то від годинника, чи ще від чогось.

І Мариня сказала:

— Хто дужче дмухне?

Ну, й вона дмухала в один бік, а я — в інший.

Іренці ми теж дозволили дмухнути кілька разів.

СІРІ ДНІ

Уже в другого учня шапка пропала.

Зчинився скандал.

Найгірше склалося в другому класі. Там пропадають книжки й зошити.

Вирішили влаштувати обшук.

Вчителі кажуть, що не ганьба для всієї школи. Кожен перераховує, що в нього пропало, а вчителька записує.

У мене нічого не взяли. Був у мене, правда, шматочок гумки, чвертка, не більше. На тиждень іще вистачило б. Вона пропала. Може, в школі, може, на вулиці, а може, і вдома кудись зникла.

А декотрі як почали диктувати, то виходило, ніби в усій школі самі злодії. Називали все: хто що загубив чи подарував і забув. Учителька ледве встигала писати.

Мабуть, дехто й брехав. Бо Панцевич запитав мене:

— Чому ти не сказав, що в тебе щось пропало? Може, школа оплатить?

А це ж гірше за злодійство — вимагати, щоб тобі віддали те, чого ніхто в тебе не брав.

Ну, є, звісно, учні, в яких багато чого пропадає. Щось кине не знати де, а потім не знає, де шукати. Або дасть комусь і забуде. І через них кажуть, що діти безпам'ятні. А найгірше, коли узагальнюють. Якщо хтось не хоче чогось комусь позичити, мовлять: "Себелюб, скнара, хитрун".

Часто навіть злість бере, бо'тільки-но щось побачить, одразу: "Дай".

Ще й погрожує: "Дивись, пошкодуєш! Стривай, я тобі пригадаю. Прийде коза до воза. Колись і ти в мене попросиш".

Нам частіше, ніж дорослим, доводилося брати в борг одному в одного. У школі загадають щось принести, а вдома не дають. Як тут бути?

А найгірше, коли тобі не вірять. Дорослому, якщо він людина чесна, всі довіряють, а дитина завжди під підозрою.

— Мені треба грошей на картон.

— Знову на картон? Ти ж недавно купував.

Як це прикро! Що, я цей картон їм, чи що?

Дорослий має свої гроші, і що йому потрібно купить.

Дитина ж як з ласки дістає. Мусить чекати, поки батьки будуть у гарному настрої, бо ще висварять.

Дитина повинна одержувати постійну місячну платню, щоб вона знала, скільки й на що витрачати, навчилася заощаджувати. А тут або нічого не маєш, або зразу багато. Це породжує азарт і канючення. Бо ж навмисне запобігатиме, щоб перепало що-небудь.

Ми губимо гроші, забуваємо, куди поклали,— це правда. Але в дорослих є великі кишені і столи з шухлядами. Ходять дорослі повільно, не пустують, не бігають. І все-таки вони теж гублять речі й забувають, де що лежить. Коли ти все пам'ятаєш, нічого не губиш, цього ніхто не помічає. Та тільки-но щось пропало, вибухає скандал.

У театрах є гардеробники і одяг видається по номерках. Як тут чомусь пропасти?

А в школі кожен сам вішає пальто й шапку і сам їх бере. Та ще похапцем. Триста учнів повісять пальто акуратно, а п'ятеро-шестеро кидають сяк-так. Одначе про акуратних ніколи не говорять. Дітей тільки сварять.

Отак і виходить, що де тільки діти, там завжди І все погане. Що от, мовляв, у дорослих усе інакше.

На одну похвалу припадає тисяча доган, на одну подяку сто насмішок і погрожувань. Хоч би як старався й шанувався. І коли бачиш, що тебе ображають, принижують, підозрюють, ганьблять і сварять, то або пропадає будь-яке бажання старатись, бо ж однаково не вгодиш, або зробиш щось на зло. Намагаєшся тільки уникати дорослих, бути від них якнайдалі, якнайменше з ними спілкуватись. Хіба що виникне якась крайня потреба.

Приміром, щось дуже заболить. Бо коли якась дрібниця— скажімо, в око щось попало,— краще, якщо товариш допоможе.

Отак живемо близько одне біля одного, але не разом.

А якщо дитина піде на зближення, падає підозра: підлиза, хоче якусь вигоду мати.

І не знаємо, що нам можна і що нам належить, не знаємо наших прав і обов'язків. І тут і там самочинство.