Злотий — це нібито багато. А як почнеш підраховувати, бачиш, що й злотого не вистачає.
Ми подалися з Мундеком шукати гарну листівку. Ангел у неї є, незабудки вона сама мені надіслала. На одній був намальований хлопчик з дівчинкою, але цю я взяти посоромився, тому що виходить ніби вона і я.
Було б куди легше вибрати, якби можна було увійти до крамниці.
А заходити неприємно. Дивляться, аби ти чого не поцупив, не зім'яв, не забруднив. Кваплять. Не люблять, щоб діти все розглядали. Кажуть:
— Ну, швидше!
Видно, що хочуть, аби ти пішов геть.
Бо в дітей мало грошей, на дітях багато не заробиш.
Дорослий теж не зразу купує. Дорослому дозволять подивитись усі альбоми. Тому що коли він сьогодні купить листівку, то завтра, може, прийде знову і купить ще щось. А з нас яка користь? Мізерна.
Я без затримки віддав борг Бончкевичу. Поки в мене не було грошей, я навіть не смів спитати його про Лахмая.
— Ось тобі десять грошів, які ти мені тоді позичив на молоко.
— Я ж сказав, що дарую тобі борг.
— Не хочу. Що Лахмай поробляє?
— А що має поробляти?
Він чогось уникає відповіді. Може, батьки не дозволили йому тримати собаку? А може, сам вигнав?
— А він у тебе?
'— А де ж йому бути, коли ти його покину
— Я його не покинув, а тобі віддав!
— А якби я не взяв?
— Тоді, можливо, хтось інший взяв би.
— Думаєш, батьки так і дозволять узяти собаку?
Я злюся, що він так бундючиться. Кажу:
— А чому б і не дозволити?
— Твої ж не дозволили?
— Бо я в них і не питав!
Я заздрю, що все в нього так легко. Адже я живу самотньо, а собака — друг людини.
Я знаю, заздрість погане почуття. Та як не заздрити, коли ""мусь так пощастило, а він навіть цінувати цього не вміє?
І мені цікаво — чи впізнав би мене Лахмай? Тому я ковтаю образу іі кажу:
— А можна мені на нього подивитись?
— Гаразд, приходь, покажу...
— А даси мені його додому? На один день?
— Ти ба, всього захотів. Мій — то й мій. Та він уже й не піде за тобою!
— А ти звідки знаєш? Може, й піде!
— Він уже до мене звик.
— Ну й тримай його!
— Ну й триматиму!
Я відходжу. Що з ним розмовляти? Все одно не зрозуміє.
Тепер у мене тільки один Мундек лишився.
З ним ми весь час разом.
Вранці зустрічаємось і разом ідемо до школи.
На перерві разом.
І разом вертаємось додому.
Один він у мене лишився.
А може, гріх так думати?
У мене ж є батько, мама, Іренка.
Я забув іще, що ми тоді, коли вона прощатись приходила, здували зі столу коліщатко. Лежало там коліщатко — чи то від годинника, чи ще від чогось.
І Мариня сказала:
— Хто дужче дмухне?
Ну, й вона дмухала в один бік, а я — в інший.
Іренці ми теж дозволили дмухнути кілька разів.
СІРІ ДНІ
Уже в другого учня шапка пропала.
Зчинився скандал.
Найгірше склалося в другому класі. Там пропадають книжки й зошити.
Вирішили влаштувати обшук.
Вчителі кажуть, що не ганьба для всієї школи. Кожен перераховує, що в нього пропало, а вчителька записує.
У мене нічого не взяли. Був у мене, правда, шматочок гумки, чвертка, не більше. На тиждень іще вистачило б. Вона пропала. Може, в школі, може, на вулиці, а може, і вдома кудись зникла.
А декотрі як почали диктувати, то виходило, ніби в усій школі самі злодії. Називали все: хто що загубив чи подарував і забув. Учителька ледве встигала писати.
Мабуть, дехто й брехав. Бо Панцевич запитав мене:
— Чому ти не сказав, що в тебе щось пропало? Може, школа оплатить?
А це ж гірше за злодійство — вимагати, щоб тобі віддали те, чого ніхто в тебе не брав.
Ну, є, звісно, учні, в яких багато чого пропадає. Щось кине не знати де, а потім не знає, де шукати. Або дасть комусь і забуде. І через них кажуть, що діти безпам'ятні. А найгірше, коли узагальнюють. Якщо хтось не хоче чогось комусь позичити, мовлять: "Себелюб, скнара, хитрун".
Часто навіть злість бере, бо'тільки-но щось побачить, одразу: "Дай".
Ще й погрожує: "Дивись, пошкодуєш! Стривай, я тобі пригадаю. Прийде коза до воза. Колись і ти в мене попросиш".
Нам частіше, ніж дорослим, доводилося брати в борг одному в одного. У школі загадають щось принести, а вдома не дають. Як тут бути?
А найгірше, коли тобі не вірять. Дорослому, якщо він людина чесна, всі довіряють, а дитина завжди під підозрою.
— Мені треба грошей на картон.
— Знову на картон? Ти ж недавно купував.
Як це прикро! Що, я цей картон їм, чи що?
Дорослий має свої гроші, і що йому потрібно купить.
Дитина ж як з ласки дістає. Мусить чекати, поки батьки будуть у гарному настрої, бо ще висварять.
Дитина повинна одержувати постійну місячну платню, щоб вона знала, скільки й на що витрачати, навчилася заощаджувати. А тут або нічого не маєш, або зразу багато. Це породжує азарт і канючення. Бо ж навмисне запобігатиме, щоб перепало що-небудь.
Ми губимо гроші, забуваємо, куди поклали,— це правда. Але в дорослих є великі кишені і столи з шухлядами. Ходять дорослі повільно, не пустують, не бігають. І все-таки вони теж гублять речі й забувають, де що лежить. Коли ти все пам'ятаєш, нічого не губиш, цього ніхто не помічає. Та тільки-но щось пропало, вибухає скандал.
У театрах є гардеробники і одяг видається по номерках. Як тут чомусь пропасти?
А в школі кожен сам вішає пальто й шапку і сам їх бере. Та ще похапцем. Триста учнів повісять пальто акуратно, а п'ятеро-шестеро кидають сяк-так. Одначе про акуратних ніколи не говорять. Дітей тільки сварять.
Отак і виходить, що де тільки діти, там завжди І все погане. Що от, мовляв, у дорослих усе інакше.
На одну похвалу припадає тисяча доган, на одну подяку сто насмішок і погрожувань. Хоч би як старався й шанувався. І коли бачиш, що тебе ображають, принижують, підозрюють, ганьблять і сварять, то або пропадає будь-яке бажання старатись, бо ж однаково не вгодиш, або зробиш щось на зло. Намагаєшся тільки уникати дорослих, бути від них якнайдалі, якнайменше з ними спілкуватись. Хіба що виникне якась крайня потреба.
Приміром, щось дуже заболить. Бо коли якась дрібниця— скажімо, в око щось попало,— краще, якщо товариш допоможе.
Отак живемо близько одне біля одного, але не разом.
А якщо дитина піде на зближення, падає підозра: підлиза, хоче якусь вигоду мати.
І не знаємо, що нам можна і що нам належить, не знаємо наших прав і обов'язків. І тут і там самочинство.