Сумна, гнітюча мемуарна література. Артист чи вчений, політик чи полководець вступають у життя сповнені честолюбних задумів, потужних і завойовницьких вольових Імпульсів — сама мобільність. Просуваються вгору, долають перешкоди, розширяють сферу впливів і, озброюючись досвідом і великим числом друзів, дедалі плідніше й дедалі легше йдуть — етап за етапом — до своєї мети. Це триває десяток років, іноді два, три десятки. А потім...
Потім уже — втома, потім уже — лише крок за кроком, наполегливо, в раз обраному напрямку, вже зручнішим, уторованішим шляхом, з меншим запалом і болісним відчуттям, що не так, що надто мало, що куди важче в самотині, що додається лише сивина і стає більше зморщок на раніше гладенькому завзятому чолі, що око не таке гостре, кров біжить повільніше, а ноги ледве несуть.
Що ж? Старість!
Один опирається їй і, зрозумівши все, хоче як замолоду й навіть швидше, сильніше, щоб устигнути. Ошукується — обороняється — бунтує — борсається. Інший у сумній покорі починає не тільки зупинятись, а й відступати.
"Вже не можу.— Не хочу й пробувати.— Не варто. Вже не розумію. О, якби повернули мені урну спопелілих років — енергію, витрачену на блукання, марнотратний розмах давніх сил..."
Нові люди, нове покоління, нові потреби. Вже і його дратують і він дратує — спочатку недостатнє розуміння, а потім уже одне непорозуміння. їхні жести, їхні кроки, очі, білі зуби й гладенький лоб, хоч вуста й мовчать...
Геть усе довкола,— і земля, і ти сам, і зоря твоя,— кажуть:
"Годі... Твій кінець... Тепер ми... Ти біля межі... Ти кажеш, що ми так... А ми й не сперечаємося — тобі краще знати, ти ж досвідчений, але дай спробувати самостійно".
Такий порядок життя. Так і людина, і звірі, певне, так і дерева, а хто знає, може, навіть і каміння.
Їхня тепер воля, сила і час.
Твоя тепер старість, а завтра — немічність.
І все швидше обертаються стрілки на циферблаті.
Камінний погляд сфінкса ставить вічне запитання:
"Хто вранці на чотирьох ногах, опівдні бадьоро на двох, а ввечері на трьох?"
Ти! Зіпершись на палицю, дивишся, як гасне холодне призахідне проміння.
Ану, спробую в своїй автобіографії інакше. Можливо, і добра думка, можливо, і вийде вдало, можливо, так і треба.
Коли копаєш криницю, починаєш не з самого дна: спершу забираєш широко верхній шар, відкидаючи землю, лопату за лопатою, не знаючи, що нижче, скільки переплетеного коріння, які там перешкоди й перепони, скільки важкого, закопаного іншими і тобою, забутого каміння і різних твердих предметів.
Рішення прийнято. Стане сил почати. А взагалі, чи буває коли зовсім завершена робота? Плюнь на долоню. Взявся. Сміливіше!
— Раз-два, раз-два...
— Боже поможи, дідусю! Що це ти задумав?
— Сам бачиш... Шукаю підземні джерела, відкопую чисту холодну водну стихію — воскрешаю спогади.
— Допомогти тобі?
— О ні, мій любий, тут уже кожен мусить сам. Ніхто не прийде на виручку й не замінить. Усе інше — разом, якщо віриш іще в мене й цінуєш, але цю останню мою роботу — я сам.
— Му, дай тобі бог щастя!
Отак воно...
[...]
Гріються на сонечку два діди.
— Ану, скажи, старий шкарбане, як це вийшло, що ти ще живий?
— Ого-го, я вів солідне, розважливе життя, без потрясінь і без крутих поворотів. Не курю, не п'ю, в карти не граю, за жінками не бігаю. Не голодую, не перевтомлююсь, не поспішаю й не ризикую. Все завжди вчасно, в міру. Серце своє я не терзав, легені не напружував, голову не сушив. Помірність, спокій, розважливість. От і живу.
Ну а другий?
— А я трохи інакше. Завжди там, де дістаються гулі й синці. Ще шмаркачем був, а вже перший бунт і перестрілка. А ночі безсонні були, і тюрми — стільки, скільки треба зазнати парубійку, щоб угомонитись. Ну а потім війна. Так собі війна. Шукати довелося її далеко, за горами, за Уралом, та за морем, за Байкалом. Через татар, киргизів, бурятів аж до китайців... Докотився я до маньчжурського села Таолайджао, і знову революція. Потім нібито перепочинок настав. Горілку пив, ясно, та й життя не раз — не зім'ятий аркуш — на карту ставив. Тільки от на дівчат часу не вистачало. Якби ще вони не стерви були, а то ж захланні, на ночі ласі, та й дітей народжують... паскудний звичай. Раз і зі мною це сталося. На все життя оскома. Годі з мене цього — і погроз, і сліз. Цигарок викурив без ліку. І вдень, і під час нічних роздумів і суперечок димів мов димар. І немає в мені жодної здорової місцинки. Спайки та болі, грижі та шрами. Весь розповзаюсь, ледве скриплю, а от суну вперед, живу. Та ще як живу! Знають про це ті, хто поперек дороги стає. Штурхону тільки так. І тепер, буває, ціла банда від мене кидається. А втім, є в мене і союзники, і друзі.
— І в мене діти, онуки є. А у вас, друже?
— А в мене їх двісті душ.
— Ох, і зух же!..
[...]
Туристи знайшли вихід: фотографія. Вже давно й кінострічка. Ростуть діти й молодь, котрі можуть побачити свої перші невмілі кроки.
Незабутнє видовище спальні, яка прокидається. Обважнілі погляди і рухи чи раптовий стрибок з постелі. Цей протирає очі; цей обтирає рукавом сорочки кутики рота; цей пошкрябує вухо, потягується і, тримаючи в руці якусь частину одягу, завмирає, втупившись в одну точку.
Жваво, флегматично, спритно, незграбно, впевнено, несміливо, точно, недбало, свідомо або автоматично.
Це — тести: зразу видно, який хлопець і чому в нього так завжди чи саме сьогодні.
Лектор коментує фільм:
"Прошу, придивіться уважно,— водить він указкою, ніби по карті.— Недружелюбні погляди цих двох праворуч свідчать про те, що вони не люблять один одного і ліжка їхні не повинні стояти поряд.
Примружування очей он того — певний доказ короткозорості.
Не вірте у витривалість цього малюка: відчувається напруження, перебої в темпі, паузи при очевидному, здавалося б, поспіху. Можливо, він побився об заклад, попередив і біжить наввипередки он з тим, ліворуч, на якого раз у раз поглядає.
А цьому я пророчу поганий день. Під час умивання, прибирання постелі чи ранкового снідання, за хвилину або за годину він посвариться, поб'ється, нечемно відповість вихователеві".
Ми стояли вдвох біля вікна, коли набиралася нова партія "подвійного бою".