— Знаєш, Мундеку, я одержав листівку з Вільна. Квіти. Незабудки. Дуже гарна листівка.— І додав: — Від однієї дівчинки.
Я сказав, як її звуть і в якому вона класі.
— Тільки пам'ятай, це таємниця!..
Я сказав, що танцював з нею на іменинах, і що вона добре співає, і що в неї темне волосся.
— Бачиш, Мундеку, а ти тоді сердився, що я Бончке-вичу першому розповів про Лахмая. Я ж мусив йому розповісти, тому що він не хотів мені давати в борг грошей. І тоді я ще не знав тебе так добре...
Ми взялися за руки і йдемо собі. А Мундек каже, що і йому подобається одна дівчинка.
— Тому що вона завжди сумна.
— А моя Мариня, мабуть, весела.
На мосту ми вже ні про що не говорили. І лише згодом я спитав:
— Ти не сердишся, що я тобі сказав про твого батька?
Я думав, що Мундек не розчув, тому що саме проїхала
вантажна машина. Військова вантажівка, важка. Ланцюги так і бряжчать. І троє солдатів у кузові, а шофер у цивіль-ному — не знаю чому. А один солдат тримав собаку. Собака стала передніми лапами на край кузова, і голова в неї підскакує. Дивиться так злякано.
Але Мундек почув:
— Я не серджусь, тільки ти так більше не говори... Хоч би який там був батько... Ну, кожен-бо сам знає, який у нього батько. А коли хто інший скаже — неприємно.
— Я тобі не хотів зробити боляче,— кажу я.— В мене тільки так вирвалося.
— Я знаю,— каже Мундек.
Ну, і тепер ми з Мундеком друзі. Я й листівку принесу до школи й покажу йому.
Я попросив у нього пробачення й розповів йому про свою таємницю, щоб він не подумав, ніби я тільки про нього хочу все знати. І запрошу його до себе додому.
Як смішно дорослі вимагають, щоб ми просили пробачення!.. Тільки-но щось зробиш, кажуть: "Іди проси пробачення!"
Не бійтесь, якщо я знаю, що винен, я попрошу пробачення, тільки коли-небудь згодом... Я вже виберу таку хвилину, коли можна буде, бо інакше вийде тільки брехня
та облуда.
А Мариня смішно написала:
"Дорогий кузене!
Я вже у Вільні й не ходжу до школи. Я їхала цілу ніч, і застудилась, і в мене був жар. Цілую тебе 100 000 000 разів. Любляча тебе Марія".
Мені соромно показати Мундекові цю листівку.
Вчителька загадала описати прогулянку в парк. В оповіданні має бути чотири частини: дорога в парк, у парку, повернення і висновок.
Вчителька мене похвалила, сказала, що я добре написав.
Я написав:
"Була гарна погода, і вчителька повела наш клас на прогулянку. Ми йшли різними вулицями. Обабіч вулиці височать великі будинки, а посередині — вуличний рух. По рейках їдуть трамваї, а не по рейках — таксі, екіпажі, підводи тощо. Сновигають перехожі, а на розі стоять міліціонери.
У парку ми гралися в різні ігри. Парк засипано снігом. Дерева голі, тому що на них немає листя. їх крона здіймаються високо в небо. У парку немає пам'яток старовини, зате влітку росте трава, а кущі вкриті соковитим листям.
А на зворотній дорозі ми йшли залізничним мостом. Дивилися на лід. І всю дорогу йшли парами.
Екскурсія в парк нам дуже сподобалася, тому що весь час світило сонце і ми гралися в парку в різні ігри".
Писати твори неприємно, тому що ніколи не пишеш правди, а завжди тільки те, що загадували в школі.
Виявляється, Мариня застудилась і була хвора. Можливо, вона була тяжко хвора, а я нічого не знав. Вона могла навіть померти, бо діти теж помирають. Я тішуся, що одержав листівку, а насправді непокоюсь.
І навіщо вона сюди приїздила?
Я раніше знав, що у Вільні в мене є тітка, здається, чув, що в неї є якісь там діти, можливо, навіть Казали, що дівчинка, Мариня. І раптом я її побачив.
Навіщо?
Яке, власне, вона має до мене відношення?
Далека родичка, якась троюрідна сестра.
Якби не дядько, я б навіть до неї не заговорив, а якби вона прийшла попрощатись, коли я був у школі, я б її вже більше не побачив.
Може, порвати листівку й покінчити з цим?
Навіщо мучитись? Навіщо думати? Навіщо непокоїтись, чи здорова вона, чи не сталося з нею чогось поганого?
Все одно я їй нічого не відповім, тому що немає грошей на листівку.
А втім, ні, дали.
— На, шибенику,— сказав батько й дав мені злотий.— Купи собі, що тобі треба, або збігай у кіно.
А мама сказала:
— Не давай хлопцеві гроші, розбестиш.
І я взяв, якось по-дурному, незграбно.
Так несподівано це вийшло. Тому що батько лічив гроші, нарахував чи то тридцять один, чи то сорок один. Словом, один злотий ніби зайвий. А я поруч стояв. Ну, він і дав мені.
А коли я взяв, мені стало шкода батька. Адже не дуже-то багато у нього цих злотих, та й діти чого варті. Замість того щоб собі щось купити, купує нам то пальто, то черевики. А ще їжа, школа. І за все це йому самі лише турботи й прикрості, якщо я погано поводжусь.
Ні, діти не дармоїди. їхня робота — це школа. Правда, у нас більше канікул, але ж і вчителі тоді відпочивають. Ми тяжче працюємо, ніж учителі. Бо для нас усе важке і нове.
А вважається, що діти нічого не роблять, даремно хліб їдять.
Коли я хотів стати дитиною, я зовсім забув, як важко не мати своїх грошей, як це гнітить.
Наприклад, у мене погана лінійка. Хтось зробив на ній зазубні. Я лишив її на парті, приходжу після перерви — немає лінійки. Шукаю, шукаю і нарешті знаходжу на дру-гій парті. Знайти знайшов, та край у зазубних. З такою лінійкою вже не покреслиш — олівець чіпляється. Бувають лінійки із залізним краєм. А наші, як на зло, з м'якого дерева. Забудеш, удариш об парту — і лишається зазу-бень.
Скільки у нас різних речей пропадає, а ми нічого не говоримо.
Якщо поскаржишся, вчителька скаже:
— А ти пильнуй!
Але ж під час перерви не можна лишатися в класі, та й взагалі, хіба можна весь час пильнувати?
Тепер у мене є злотий.
Видно, так уже мало бути.
Я куплю листівку для Марині. Віддам Бончкевичу десять грошів і заберу Лахмая. Куплю лінійку, щоб була про запас. Може, шнурки для черевиків купити? Щоб, коли порвуться, мама не сварила. Може, Мундекові щось треба?..
Добре було б у кіно сходити, але як? Піти самому й приховати від Мундека? А сказати, що був, Мундекові буде прикро.
А дорослі думають, що діти легковажні. Звичайно, є такі й серед нас, і серед дорослих. Навіщо Мундеків батько витрачає гроші на горілку? Є такі, а є й інші. У батька поцупить і почне складати. Скаже, що на зошит, а витратить на шоколад. Позичить і не поверне. Загубить, бо має кишеню діряву, або з носовичком викине. Але є й такі, котрі не поспішають витрачати. Довго складатиме по кілька грошів, збере на подарунок для батька або на якусь коштовнішу річ для себе.