— З нього був добрий батько...
— Він вважав себе щасливим?
— Здається.
— Ви його зустрічали інколи в Парижі?
— Не розумію. На вулиці, ви маєте на увазі?
— Обоє ви працювали в Парижі. Мені вже відомо, що одним поїздом не їздили.
— Наші години праці були різні.
— Могли зустрічатися під час обідньої перерви.
-— Інколи бувало.
— Часто?
— Ні. Швидше рідко.
— Пані бувала в магазині, де він працював?
Дівчина завагалася.
— Ні,— одказала вона,— ми зустрічалися в ресторані.
— Ви до нього дзвонили?
— Не пригадую.
— Коли востаннє разом обідали?
— Кілька місяців тому. Перед відпусткою.
— Де саме?
— В "Ельзаському кухлі", ресторані на Севастопольському бульварі.
— Матір пані знала про це?
— Здається, я їй казала. Не пам'ятаю.
— Веселої вдачі був батько?
— Мені здається, що досить веселої.
— Тішився добрим здоров'ям?
— Ніколи його не бачила хворим.
— Мав приятелів?
— Ми ходили передусім до тіток і дядьків.
— У вас їх багато?
— Двоє тіток і двоє дядьків.
— Усі мешкають у Жюві?
— Так. Недалеко від нас. Дядько Альбер, чоловік тітки Жанни, і повідомив мене про смерть батька. Тітка Целіна живе трохи далі.
— Вони обидві материні сестри?
— Так. І дядько Жюльєн, тітки Целіни чоловік, теж працює на залізниці.
— Маєте любчика, панно Моніко?
Дівчина трохи збентежилася.
— Зараз про це говорити недоречно. Мені доведеться побачити батька?
— Що пані хоче сказати?
— З дядькових слів зрозуміла, що маю упізнати труп.
— Це вже зробили мати і тітка. А втім, якщо пані бажає...
— Ні. Я побачу його вдома.
— Ще одне слово, панно Моніко. Чи траплялося вам бачити в Парижі батька в жовтих черевиках?
Дівчина відповіла не одразу. Щоб вигадати час, вона перепитала:
— У жовтих черевиках? ■
— В ясно-гнідих, якщо пані бажає. За моєї молодості, шануючи ваш слух, казали "черевики кольору гусячої купки".
— Не пам'ятаю.
— А червоної краватки в батька не бачили?
— Ні.
— Коли ви ходили в кіно?
— Вчора після полудня.
— У Парижі?
— У Жюві.
— Я більше вас не затримую. Здається, ваш поїзд відходить... ]
— За тридцять п'ять хвилин...
Дівчина зиркнула на наручний годинник, встала і зачекала ще хвилю.
— До побачення,— мовила вона врешті.
— До побачення. Дякую пані.
Мегре провів дівчину до порога і зачинив за нею двері.
Розділ другий
• Дівчина з великим носом
• Рідке яйце
• Похорон під зливою
• Вдова поліцая
• Прохачі
• Магазин непромокальних плащів
• Таємниця Моніки
• Судді Комельо нетерпеливиться
1
На набережній Ке дез'Орфевр міститься управління слідчої поліції.
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1990
2
П. Ж.— слідча кримінальна поліція.
Дівчина з великим носом
Мегре вийшов з дому десь о пів на дев'яту і без поспіху, перш ніж збігло чверть години, прибув до місця, де вулиця Бонді сягає бульварів, утворюючи на перехресті невеличкий пла-цик перед театром "Ренесанс". Там, за словами пані Туре, у фірмі "Каплан і Занен" працював Луї Туре.
Будинок був дуже старий. Двірничка якраз розкладала пошту.
— Фірма "Каплан і Занен"? — спитав її комісар.
— Наступного місяця буде три роки, як вона перестала існувати.
— А ви тут працювали?
— У грудні мине двадцять шість років, як я тут мешкаю.
— Ви знали Луї Туре?
— Авжеж, я знала пана Туре.
— Яз поліції,— пояснив їй Мегре.— Мені треба знати все, що стосується Туре.
— Ми називали його паном Луї. Його так усі називали.
З-під склепіння вони вийшли на подвір'я, де трохи далі височів просторий будинок із скляним дахом, схожим на вокзальну залу. На мурах виднілось ще кілька літер від назви "Каплан і Занен".
— Щоразу, коли він заглядав до мене... ■
— Він часто приходив?
— Мабуть, кожних два або три місяці, завжди з ласощами в кишені... Але щоразу відчувалося, що пан Луї чогось зажу-* рсНИ'Й.
— Пан Луї був комірником?
— Так. Він ходив у сірій блузі. Гляньте, отам на розі була конторка молодого пана Каплана. Була й друкарка, панна Лео-нія. А в клітці на другому поверсі працював старий бухгалтер. Одного ранку в жовтні чи листопаді пан Макс Каплан скликав увесь персонал і сказав, що ліквідує фірму...
— Ви знаєте пані Туре?
— Ніколи її не бачила. Вона мешкала в передмісті, в Жювї...
— І тепер там мешкає.
— Ви з нею бачилися? Що вона за одна?
На відповідь Мегре тільки скривив легку гримасу. Вона зрозуміла його.
— Я теж так думала. Можна догадатися, що він був нещасливий у шлюбі.
— Жінки його цікавили?
— Зроду!
— Ви загубили панни Леонії слід?
— Ні. Я маю її адресу. Живе з матір'ю. Вона вже не дру^ кує. Завела собі крамничку при вулиці Кліньянкур, на Монмартрі.
— Дякую пані. Я ще зайду до вас неодмінно.
Мегре зайшов до невеличкого бару і подзвонив до себе.
— Хто біля телефону?
— Жанв'є, пане шеф.
— Що нового?
— —Люди роз'їхалися, як ви казали.
Це означало, що п'ятеро інспекторів, поділивши дільниці Парижа, побували в крамницях із залізними виробами. Сантоні ж Мегре доручив про всяк випадок зібрати відомості про Моні-ку Туре. Отож він повинен бути на вулиці Ріволю і крутитися поблизу контори "Жебер та Башельє — спірні справи".
— Можете прислати мені машину?
— Де ви зараз?
— На вулиці Бонді. Я чекатиму навпроти театру "Ренесанс".
— Це все?
— Дай знімок до газет. Нехай пишуть про це як про банальну справу.
— Гаразд.
Зайшовши до крамниці панни Леонії, Мегре мало не остовпів. Постать, яка вийшла до нього з задньої кімнати, де сиділа на фотелі стара жінка з котом на колінах, зовсім не відповідала створеному в його уяві образові друкарки Капланів. У неї був здоровий м'ясистий ніс, який можна побачити в старих сонливих левів у звіринці.
— Я Мегре, комісар П. Ж. Вчора вбито вашого давнього колегу, Луї Туре...
З усіх жінок звістка вразила її найбільше, а проте вона не плакала, не лазила по носовичок і не кусала губи. Вона просто скам'яніла. Можна було присягнутись, що серце їй перестало битися.
— Щоб викрити вбивцю, я маю зібрати по змозі всі відомості про нього...
Вона мовчки кивнула.
— Гадаю, ви знали його добре...
Лице їй проясніло на хвилю.
— Як це сталося? — спитала вона врешті.
Вона була бридка, мабуть, змалку і безперечно завжди про це знала. Оглянулася назад у кімнату і прошепотіла:
— Можемо розмовляти при мамі. Вона зовсім глуха. її тішить присутність людей.