Хто убив Луї?

Страница 5 из 14

Жорж Сименон

Мегре не зважився сказати, що задихнеться без повітря в цій кімнаті, де двоє жінок жили майже без руху.

— Я оце йду з вулиці Бонді від двірнички.

— То для неї мав бути жах.

— Так. Вона його дуже любила.

— Усі його любили.

Тут дівчина злегка зашарілася.

— Ви його бачили частенько, правда?

— Він приходив кілька разів до нас, але не можна сказати, щоб часто.

— Чи пані відомо, що він робив останнім часом?

— Я ніколи про це не питала його. Здавалося, йому жилося добре. Я думала, що він сам провадить діло, бо ніколи не поспішав на службу.

— Не розповідав про людей, з якими знався?

— Ми розмовляли насамперед про вулицю Бонді, про фірму "Каплан", про пана Макса та інвентар.

Дівчина завагалася.

— Гадаю, що пан бачився з його дружиною?

— Так, учора ввечері.

— Що вона казала?

— Вона не розуміє, як сталося, що чоловік у хвилину смер^ ті був у жовтих черевиках.

— Він носив їх часто.

— Ще тоді, як працював на вулиці Бонді?

— Згодом. Набагато пізніше.

— Як це розуміти?

— Може, через рік.

— Пані не вразили його жовті черевики?

— Авжеж.

— Що —ви тоді подумали?

— Що він змінився.

— Справді змінився?

— Він уже був ніби не то'й. Щось зайшло в його життя.

Жінка?

Це було жорстоко, але він мусив так спитати.

— Може.

— Він звірявся пані?

— Ні.

— Ніколи до пані не залицявся?

— Ніколи,— відказала вона поквапно.— Присягаюсь. Я певна, що навіть і гадки не мав!

— Уявляю, який це був жорстокий удар для всіх вас, коли пан Каплан оголосив, що згортає діло.

— Так, це було важко пережити.

— Особливо для Луї Туре?

— Пан Луї найдужче був прив'язаний до фірми. Призвичаївся. Уявіть собі, що він почав працювати в конторі з чотирнадцяти років.

— Звідки він родом?

— З Бельвіля. Розповідав, що його мати лишилася вдовою й одного дня приїхала з ним до старого пана Каплана. Він ще носив коротенькі штанці. До школи майже не ходив.

— Мати померла?

— О, вже давно.

Чому Мегре здавалося, що панна Леонія з чимось від нього таїться?

— Думаю, що йому важко було знайти роботу.

— Хто вам про це казав?

— Я зрозумів з розповіді двірнички.

— Знайти роботу завжди важко, як переступило за сорок, та ще й коли немає фаху.

— Він ходив до вас у той час?

— Так.

— Ви допомагали йому?

— Нащо про це говорити?

—— Бо поки я не уявлятиму гаразд, що робив пан Туре в останні роки, я не зможу зловити його вбивцю.

— Це правда,— погодилася вона.— Я розкажу пану все, але нехай це лишиться між —нами. Передусім не треба переказувати його жінці. Вона така горда.

— Ви її знаєте?

— Він мені розповідав. Чоловіки її сестер займають прекрасне становище і побудували собі будинки.

— Він також.

— його примусила дружина. Вона й собі зажадала поселитися в Жюві, як її сестри.

її голос змінився, в ньому чулася глуха образа, що збиралася в ній оддавна.

— Він боявся жінки?

— Не хотів нікому завдавати прикрощів. Коли ми втратили роботу, це було за кілька тижнів до Різдва, він вирішив не псувати родині свят.

— Він нічого не сказав? Удав, що все ще працює на вулиці Бонді?

— Луї сподівався знайти нову роботу за кілька днів, а потім тижнів. Але був будинок.

— Не розумію.

— Луї купив його на виплат, а я знала, що коли він хоч раз не заплатить у термін, буде лихо.

— У кого він позичав гроші?

— У пана Семброна і в мене. Семброн — це наш колишній бухгалтер. Він уже не працює. Мешкає на набережній де ля Межісері.

— Він має гроші?

— Це бідняк.

— І обоє ви позичали гроші пану Луї?

— Так. Інакше його будинок продали б і родина опинилася б на вулиці.

— Чому він не звернувся до пана Каплана?

— Бо пан Каплан не дав би йому нічого. Такий уже це чоловік. Коли він оголосив про ліквідацію фірми, то кожному з нас вручив конверти з тримісячною винагородою. Пан Луї не наважився тримати при собі гроші, щоб не довідалася його дружина.

— Вона обшукувала його кишені? —

— Не знаю. Очевидно. Гроші я переховувала. Щомісяця Луї брав суму, як свою платню. Потім, коли він уже все забрав...

— Розумію.

— Він віддав мені борг.

— Через який час?

— Вісім чи дев'ять місяців. Біля року...

— Скільки ви його не бачили?

— Майже від лютого до серпня.

— Ви турбувалися?

— Ні. Я знала, що він прийде. А якби навіть не повернув мені гроші...

— Він сказав пані, що знайшов роботу?

— Сказав, що працює.

— Тоді носив чорні черевики?

— Так. Приходив до нас інколи. Приносив щоразу подарунок для мене і ласощі для мами.

— Він ніколи не називав якихось прізвищ?

— Чиїх?

— Начальників, приятелів, колег...

— Ні...

— Не згадував у розмові яких-небудь місць. Парижа?

— Тільки вулицю Бонді. Він ходив туди кілька разів.

Розділ третій

Рідке яйце

Зранку комісар побував у Семброна на набережній де ля Межісері. Відвідини завдали йому клопоту.

Насамперед він подзвонив до пана Макса Каплана. Йому відповіли, що Каплан перебуває на своїй віллі в Антібах і невідомо, коли повернеться до Парижа.

Вхід у будинок Семброна на набережній де ля Межісері був між двома крамницями, де продавали птахів.

— Де живе пан Семброн? — спитав Мегре у двірнички.

— На останньому поверсі. Пан легко потрапить.

Даремно шукав він ліфта. Його тут не було, і Мегре довелося лізти на сьомий поверх.

— Пан Семброн?

— Так, це я. Прошу заходити.

Навіть таку коротку фразу йому перервав напад глухого кашлю.

— Вибачте. Це бронхіт...

— Я з П. Ж. Комісар Мегре...

— Так. Я гадав, що пан прийде.

На столі лежала газета, розгорнута на сторінці, де вміщено кілька рядків про смерть Луї Туре.

— Я перебив пану сніданок?

— Ні, ні, нічого.

— Дуже прошу, робіть своє діло і на мене не зважайте.

— Яйце все одно вже зварилося круто.

Бухгалтер, мабуть, був майже одного віку з матір'ю панни Леонії. Одначе не мав нікого, хто б за ним ходив. Мабуть, гості ніколи не були в цьому помешканні.

— Коли ви востаннє бачили пана Луї?

Розмова тривала з півгодини через важкі заводи кашлю і неймовірну повільність, з якою пан Семброн їв яйце.

Що ж нового дізнався Мегре? Нічого, що б йому не було відомо від двірнички з вулиці Бонді або Леонії.

Ліквідація фірми "Каплан" для Семброна також була катастрофою. Він навіть не намагався шукати нову роботу. Дідок мав якісь заощадження. Складав цілими роками і вірив, що забезпечить свою старість. Але гроші впали в ціні, і йому лишилося стільки, аби не померти голодною смертю.