— Гаразд, шеф.
Пивничка була поблизу. Вони сіли коло столика в глибині.
— Мені треба подзвонити,— мовив Мегре.— У ваших інтересах не тікати.
— Розумію.
Комісар зв'язався з набережною дез'Орфевр і передав вка" зівку Торенсові. Повернувшись до столика, він запитав:
— Де Марко?
— Не знаю. Коли пан прийшов уперше, господиня звеліла мені подзвонити до нього, щоб не дзвонив і не приходив, поки вона його повідомить.
— Коли пані виконала це доручення?
— За півгодини, як ви поїхали. На бульварі Вольтер.
— Ви розмовляли з ним особисто?
— Ні. Я дзвонила до гарсона в барі на вулиці Дує.
— Як він зветься?
— Фелікс.
— А бар?
— "Тузовий покер".
— Відтоді господиня не мала звістки від нього?
— Ні. Вона замучилася. Добре розуміє, що майже на двадцять років старша від нього, і все уявляє його в товаристві мо^ лодих дівчат.
— Де він узяв гроші?
— Не знаю. Він був тоді там.
— Коли?
— У понеділок, коли загинув пан Луї.
— О котрій годині прийшов він на вулицю Ангулем?
— Під п'яту. Вони зачинилися з хазяйкою в її кімнаті.
Справа тяглася ще два дні. Хтось — ніколи так і не довідалися хто — попередив Фелікса, гарсона з вулиці Дує, і він сховався у приятеля. Його там знайдено лише наступного дня ввечері.
Допит тривав до пізньої ночі, поки Фелікс признався, що він знайомий з Марко, і назвав його адресу.
Марко виїхав з Парижа і спинився в одному заїзді для рибалок. У ту пору року він був єдиним пожильцем.
Коли його брали, він устиг двічі вистрілити, але не влучив ні в кого. Банкноти, забрані в пана Луї, він ховав у поясі, який напевне пошила для нього Марієтта Жібон.
— Це ви, Мегре?
— Так, пане суддя.
— Як там справа Туре?
— Закінчена. Зараз я пришлю вбивцю та його спільницю.
— Хто ж це такий?
— Хазяйка підозрілого закладу та її коханець.