— Ви його впізнаєте?
Пані Туре мала в руках хусточку, але не плакала. Сестра тримала її під руку, ніби додаючи духу,
— Так, це Луї. Мій бідолашний Луї. Сьогодні вранці, про* щаючись зі мною, він не гадав...
І раптом вона запитала:
— Можна йому закрити очі?
— Тепер пані може це зробити.
Вона глянула на сестру: обидві наче питали взаємно, котра з них наважиться. Зробила це дружина, з якоюсь урочистістю, шепнувши:
— Бідолаха Луї.
Тут вона помітила черевики, що стирчали з-під простирадла, і насупила брови:
— Що то таке?
Мегре не одразу збагнув.
— Хто йому взув черевики? :
— Вони були на ногах, коли його знайшли.
— Це неможливо. Луї ніколи не носив жовтих черевиків, принаймні з двадцяти шести років, відколи став моїм чоловіком. Він знав, що я б йому не дозволила. Бачиш, Жанно?
Жанна ствердно кивнула.
— Прошу вас переконатися, чи весь одяг належить йому. Щодо особи немає жодного сумніву, правда ж?
— Жодного. Але черевики не його. Він чистить їх майже щодня. Хіба я не знаю? Сьогодні вранці взув чорні, з подвійною підметкою; ходив у них на роботу.
Мегре стягнув усе простирадло.
— Це його пальто?
— Так.
— А костюм?
— Так, але краватка — ні. Ніколи б не зодягнув він такого крикливого галстука. Цей майже червоний!
— Ваш чоловік вів правильне життя?
— Авжеж, моя сестра може підтвердити. Вранці він сідав на розі в автобус, що завозив його на станцію в Жюві, точно на восьму сімнадцять. Віїн завжди їздив з нашим сусідою, паном Бодуеном, котрий працює в управлінні безпосередніх податків. На Ліонському вокзалі сідав у метро і виходив на зупинці Сен-Мартен.
Працівник Інституту подав Мегре знак. Комісар зрозумів і провів обох жінок до столу з розкладеними на ньому речами померлого.
— Сподіваюся, пані впізнає ці речі?
Там були: срібний годинник з ланцюжком, запальничка, ключ і поряд з гаманцем —два шматочки синього картону.
Пані Туре одразу глянула на картонки.
— Квитки в кіно,— мовила вона.
— Кінотеатр нових фільмів на бульварі Бон-Нувель,— сказав Мегре, оглянувши квитки.— Якщо я добре прочитав цифри, їх використано сьогодні.
— Це неможливо. Чуєш, Жанно?
— Мені це здається дивним,— зауважила поважно сестра.
— Може, оглянете гаманець?
Вона послухалась його і-знову насупила брови.
— У Луї не було сьогодні вранці стільки грошей.
— Ви певні?
— Та я щодня стежу, чи є в нього в гаманці гроші. Він ніколи не мав більше, ніж одну тисячофранкову і дві чи три сто-франкові банкноти.
— Може, він щось одержав?
— До кінця місяця ще далеко.
— Повертаючись увечері, завжди мав визначену суму в кишені?
— Крім витрат на метро і цигарки. На поїзд у нього був постійний квиток.
Вона хотіла покласти гаманець до торбинки, але спинилася.
— Може, він вам ще потрібний?
— Так, аж до нового розпорядження.
— Найменше мені зрозуміло, чому Луї замінено черевики і краватку. Дивно також, що його в цей час не було на роботі.
Мегре більше не розпитував, попросив її підписати якісь па-* пери.
— Ви поїдете додому?
— Коли ми зможемо забрати тіло?
— Певно, за день або два.
— Розтин буде?
— Можливо, а проте не обов'язково.
Пані Туре глянула на годинник.
— У нас поїзд за двадцять хвилин,— мовила вона до сестри, і звертаючись до Мегре: — Ви б могли підвезти нас на вокзал?
— Моніки не ждатимеш? — обізвалася сестра.
— Вернеться сама.
Дорогою з Інституту, проїжджаючи коло Ліонського вокзалу, вони побачили, як дві імайже однакові постаті пішли кам'яними сходами.
— Козир-дівка! — буркнув Сантоні.— Безталанний фертик не міг надто розгулятись.
— В усякому разі не з нею.
— Що ви думаєте про пригоду з черевиками? Якби були нові, можна було б припустити, що він купив їх сьогодні.
— Не насмілився б. Хіба ви не чули, що вона сказала?
— Та й купити яскраву краватку він не наважився б.
— Цікаво, чи дочка схожа на матір.
Вони звернули на Ке дез'Орфевр не одразу: затрималися в пивничці, щоб пообідати. Мегре подзвонив дружині, що він не знає, коли повернеться додому.
Коли заїхали крізь браму П. Ж., службовець сказав Мегре:
— Пана питала якась дівчина. Здається, вона домовилась про зустріч. Я послав її нагору.
— Давно чекає?
— Хвилин із двадцять.
— Мені залишитися з вами? — спитав Сантоні.
Мегре кивнув ствердно — оскільки він почав слідство з Сантоні, то й продовжуватимуть вони разом.
На фотелі в приймальні сиділа молода панна. В очі впадав її ясно-синій капелюшок. Кімната була тьмяно освітлена. Писар читав вечірню газету.
— Це до вас, пане шеф.
— Знаю.— Мегре обернувся до дівчини і спитав: — Панна Туре? Може, пройдете до мого кабінету?
У кабінеті він запалив лампу з зеленим дашком, її світло падало на фотель, що стояв навпроти бюрка. Мегре показав дівчині на фотель. Він бачив, що вона плакала.
— Дядько сказав мені, що батько вмер.
Метре не одразу почав говорити. Панна Туре, як і її мати, тримала в руці хусточку, згорнуту клубком, і м'яла її в пальцях так, як Мегре змалку любив м'яти шматок замазки.
— Я гадала, що застану тут матір.
— Вона повернулася .в Жюві.
— Як вона це перенесла?
Що ж їй відповісти?
— Вона трималася мужньо.
Моніка була гарна, не схожа на матір, але успадкувала від неї кремезність. Однак це не вражало прикро, бо вона була молодша і не така дебела. Мала на собі доброго крою костюм, що трохи здивувало комісара, оскільки вона не могла пошити його сама чи купити в дешевій крамниці.
— Що скоїлося? — спитала врешті дівчина, на її очах заблищали сльози.
— Вашого батька вбито ножем.
— Коли?
— Сьогодні, після полудня, між о пів на п'яту і трьома четвертями на п'яту.
— Як це могло статися?
Чому Мегре здавалося, що вона не зовсім щира? Матір ніби збунтувалась, але з її вдачею цього можна очікувати. Власне, як на пані Туре, вмерти в глухому завулку при бульварі Сен-Мартен було ганьбою. Вона влаштувала своє життя, і не лише своє, а й цілої родини, і та смерть не вміщалася в усталених для неї рамках, а надто тоді, коли небіжчик — о жах! — мав жовті черевики і майже червоного галстука.
Моніка здавалася обережною і начебто побоювалась якихось несподіванок або питань.
— Ви добре знали батька?
— Але ж... напевне...
— Пані його знала, очевидно, як кожен знає своїх кревних. А мене цікавить ось що: чи поміж вами була приязнь, чи траплялося, що батько говорив пані про свої душевні переживання і думки...