Я стояв і дивився вслід автобусу, поки той не зник за рогом вулиці. І тоді в моїй душі залишилося відчуття порожнечі. Невтішність дитини, яку кинули напризволяще в невідомому місті.
Повернувшись після того додому й сидячи на дивані у вітальні, я розпакував згорток, який залишив мені Хонда-сан на пам'ять. Коли я насилу розгорнув шар за шаром обгортковий папір, то побачив тверду картонну коробку. Подарункову коробку для віскі "Cutty Sark". Однак, судячи з її ваги, пляшки там не було. Я відкрив коробку — вона була зовсім порожньою. Хонда-сан залишив мені тільки порожню коробку.
Частина друга
"ВІЩИЙ ПТАХ"
Липень — жовтень 1984 р.
1
Щось якомога конкретніше
Апетит у літературі
Увечері того дня, коли я проводжав лейтенанта Мамію до автобусної зупинки, Куміко додому не вернулася. Я чекав її, слухаючи музику й читаючи книжку, та коли стрілки годинника перейшли за дванадцяту, махнув рукою і ліг спати. Заснув, так і не вимкнувши світла. Прокинувся ще до шостої ранку. За вікном цілком розвидніло. По той бік тонких штор щебетали птахи. Дружини поряд не було. Біла подушка залишалася збитою — видно, вночі на неї ніхто не клав голови. На тумбочці коло ліжка лежала акуратно складена чиста літня піжама Куміко. Це я її виправ і склав. Загасивши лампу в узголів'ї, я глибоко вдихнув, ніби хотів відрегулювати плин часу.
Усе ще в піжамі, я обстежив усю нашу оселю. Спершу зайшов на кухню, оглянув вітальню, зазирнув у кімнату Куміко. Перевірив ванну й туалет, для певності відчинив стінну шафу. Дружини ніде не було. У домі панувала незвична тиша, і здавалось, ніби моє переміщення по кімнатах лишень дарма порушує цю безмовну гармонію.
Оскільки я не мав чого робити, то зайшов на кухню, налив у чайник води й поставив на газ. Коли вода скипіла, приготував каву й сів з чашкою за стіл. Підсмажив скибки хліба в тостері, закусив картопляним салатом з холодильника. Справді давно вже не снідав на самоті. Наскільки пам'ятаю, відтоді, як ми одружилися, завжди снідали разом. Часто окремо обідали, іноді окремо вечеряли. Але ні за яких обставин не пропускали спільного сніданку. Дотримувалися своєрідної мовчазної угоди, майже ритуалу. Хоч би як пізно лягали спати, але вставали якомога раніше, щоб приготувати нормальну їжу й без поспіху її спожити.
Однак того ранку Куміко вдома не було. На самоті я мовчки пив каву, їв підсмажений хліб і, поглядаючи на порожній стілець навпроти, думав про туалетну воду, якою вчора вранці дружина напахувалася. Спробував уявити собі чоловіка, який, можливо, подарував їй цю воду. Уявив собі, як вона лежить в його обіймах на постелі, як його руки гладять її голе тіло. Я пригадав її гладку, як порцеляна, спину, коли вчора вранці застібав блискавку на її сукні.
Хтозна-чому кава відгонила милом. Після першого ковтка в роті залишився неприємний присмак. Спочатку я подумав, що це мені здалося, але й після другого ковтка запах не змінився. Я вихлюпнув рештки в раковину й налив кави в іншу чашку. Але й цього разу кава відгонила милом. Я ніяк не міг зрозуміти, звідки взявся такий запах. Адже кавник я вимив добре, та й вода не викликала сумніву. Однак кава все-таки мала запах чи то мила, чи то лосьйону. Я вилив увесь кавник і вже збирався наново кип'ятити воду, але, полінившись, передумав. Налив води з-під крана й випив. Більше кави не хотілося.
Дочекавшись половини десятої, я подзвонив Куміко на роботу. Дівчину, що підійшла до телефону, попросив покликати Куміко Окаду. Вона відповіла: "Здається, Окада-сан ще не прийшла". Я подякував і поклав слухавку. Потім, як завжди, коли нервую, взявся прибирати. Зібрав старі газети та часописи й перев'язав їх мотузкою, старанно витер на кухні раковину й полиці буфету, підмів у туалеті й ванні. Протер дзеркало й віконні шибки склоочисною рідиною, відкрутив і вимив плафон лампи. Зняв і виправ простирадла, постелив замість них чисті.
Об одинадцятій знову подзвонив Куміко на роботу. Та ж сама дівчина знову відповіла: "Окада-сан ще не прийшла".
— А що, вона на сьогодні відпросилася? — запитав я.
— Ну, я не знаю, — байдужим голосом відповіла вона. Просто стверджувала факт.
Хоч би там що, але в тому, що навіть об одинадцятій Куміко не з'явилася в конторі, було щось негаразд. Здебільшого у видавництвах графік роботи безладний, а от у редакції Куміко все було по-іншому. Вони видавали журнал про здорове харчування, і всі, з ким вони співпрацювали, — автори, виробники харчових продуктів, фермери, медики — ставали до роботи рано-ранесенько й закінчували її увечері. Тому Куміко та її колеги, підладжуючись до такого порядку, одностайно з'являлися в редакції о дев'ятій ранку й до шостої йшли собі, якщо не залишалося невідкладних справ.
Поклавши слухавку, я попрямував до спальні й перевірив у шафі сукні, блузки та спіднички Куміко. Якщо вона пішла з дому, то мала б забрати і свій одяг. Звісно, я не пригадував усього, у що вона одягалася. Я власних речей як слід не пам'ятав, то що вже казати про гардероб іншої людини. Та оскільки я часто здавав і забирав із хімчистки речі Куміко, то загалом знав, що вона часто одягала й берегла. Якщо мене не зраджувала пам'ять, усе це начебто було на місці.
До того ж вона не могла забрати свого одягу. Я ще раз спробував точно пригадати, як учора вранці Куміко виходила з дому. Що було на ній, з якою сумкою вона пішла? Як завжди, коли йшла на роботу, тільки із сумочкою через плече, в якій ледве вміщалися записник, косметика, гаманець, хусточка, паперові серветки. Тож для переміни одягу жодного місця не залишалося.
Я відсунув шухляди комода. Жіночі прикраси, колготки, сонцезахисні окуляри, білизна, спортивні майки — усе лежало акуратно складене й не вказувало на те, що якась річ зникла. А втім, білизна й колготки могли вміститися в ту сумочку. Та, якщо подумати, хіба варто брати із собою щось таке, якщо будь-де його можна купити?
Потім я зайшов у ванну і ще раз перевірив шухляди з речами туалету Куміко. Там не виявив жодних змін: усе той самий косметичний дріб'язок і прикраси. Відкривши флакон фірми "Christian Dior", ще раз понюхав. Аромат був той самий, що й минулого разу, — так пахнуть уранці серед літа білі квіти. І я знову пригадав її вуха та білу спину.