— Я от чого не розумію: чому Хонду спеціально відкликали з його військової частини? — запитав я.
— І про це Хонда-сан мені майже нічого не розповідав. Можливо, йому заборонили таке робити, і він уважав, що мені краще нічого не знати. Але, судячи з наших розмов, Хонда мав якісь особисті стосунки з тим чоловіком на прізвище Ямамото. Гадаю, через свої особливі здібності. Бо мені доводилося чути, що в армії є спеціальний підрозділ, який досліджує такі особливі здібності — збирає з усієї країни людей зі здібностями ясновидця або сильною волею й проводить з ними різні експерименти. Я припускаю, що, може, на цьому ґрунті Хонда-сан познайомився з Ямамото. Бо якби й справді він не мав таких здібностей, то мене не знайшов би й не привіз би на спостережний пункт армії Маньчжоу-Го. Адже він прямо й безпомильно дістався до мене без карти й без компаса. Як на здоровий розум, це неможливо. Я — картограф і трохи обізнаний з тамтешньою географією, але все одно не зміг би чогось подібного зробити. Мабуть, Ямамото сподівався на такі його здібності.
Ми підійшли до зупинки й стали чекати автобус.
— Звісно, ця загадка й тепер залишається загадкою, — вів далі лейтенант Мамія. — Я досі багато чого не розумію. Скажімо, ким був той монгольський офіцер, що чекав нас у степу? Що сталося б, якби ми доставили ці документи у штаб? Чому Ямамото не залишив нас на правому березі ріки Халхін-Гол і не переправився сам? Тоді йому легше було б діяти. А може, він збирався використати нас як приманку для монгольських солдатів, щоб самому втекти? Цілком можливо. А може, Хонда-сан від самого початку знав про його намір і тому залишив Ямамото напризволяще.
В усякому разі, після того ми з Хондою довго не бачилися. Як тільки прибули до Хайлара, нас розділили й заборонили зустрічатись і розмовляти. Я навіть не зміг наостанок йому подякувати. Потім його поранили під Номонханом й відправили в Японію, а я залишився в Маньчжурії до кінця війни й опинився в сибірському полоні. Відшукати його я зумів через кілька років після того, як повернувся на батьківщину. Після того ми кілька разів зустрічались, іноді листувалися. Здавалося, що Хонда-сан уникає розмов про подію, що сталася тоді біля ріки Халхін-Гол, та й мені не хотілося про неї згадувати. Бо вона була для нас обох особливо важливою. Нас об'єднувало те, що ми про неї нічого не говорили. Ви мене розумієте?
Вийшла ось така довга історія, але я хотів вам сказати, що, можливо, моє життя скінчилося там, у монгольському степу, в глибокому колодязі. Мені здається, ніби я спалив свою душу дощенту в яскравому світлі, що падало на дно колодязя впродовж десяти-п'ятнадцяти секунд. Воно справило на мене такий містичний вплив, що відтоді, зізнаюсь, чомусь уже нічого глибоко не відчував, коли щось бачив або зазнавав. Навіть перед велетенськими радянськими танками, навіть втративши ліву руку, навіть у сибірському таборі, схожому на пекло, я нічого не відчував. Дивно, але все це для мене нічого не важило. Щось у мені вже вмерло. Можливо, я мав померти тоді, згаснути в тому світлі. То був час смерті. Але, як пророкував Хонда, я там не вмер. Або, краще сказати, не міг умерти.
Я повернувся в Японію без руки, втративши дванадцять дорогоцінних років. Коли я приїхав у Хіросіму, батьків і молодшої сестри вже не було на цьому світі. За трудовою повинністю сестра працювала на заводі й загинула під час атомного бомбардування. Батько саме тоді навідався до неї й також став жертвою. Від такого шоку мати надовго злягла й померла сорок сьомого року. Дівчина, з якою, як я вам казав, ми потай заручилися, вийшла заміж за іншого й народила двоє дітей. На кладовищі була моя могила. У мене нічого не залишилося. У душі — сама порожнеча. Здавалось, я не мав сюди повертатися. Як я жив після того — добре не пам'ятаю. Викладав у школі суспільні науки — географію та історію, але по-справжньому не жив. Лише виконував одні за одними свої повсякденні обов'язки. Я не мав нікого, кого можна було б назвати другом, з учнями також не підтримував людських зв'язків. Нікого не любив і перестав розуміти, що це означає. Як тільки заплющував очі, переді мною з'являвся Ямамото, з якого живцем здирають шкіру. Я бачив уві сні цю картину не один раз. З Ямамото здирали шкіру знову й знову, і він перетворювався на кусень червоного м'яса. Я чув його несамовитий стогін. Багато разів снилося мені також, як я живцем гнию на дні колодязя. Іноді мені здавалося, що це — реальність, а моє теперішнє життя — просто сон.
Коли на березі ріки Халхін-Гол Хонда-сан сказав, що на материку, у Китаї, я не помру, я зрадів. Незалежно від того, вірив я чи ні, мені хотілося за щось зачепитися. Можливо, Хонда-сан розумів мій настрій і хотів заспокоїти. Та насправді підстав для радості не було. До Японії повернувся не я, а моя порожня оболонка. І хоч би скільки я прожив у такому вигляді, життям це годі назвати. Серце і тіло порожньої оболонки народжують лише порожню оболонку. Ось що я хотів би, щоб ви, Окада-сан, зрозуміли.
— Отже, після повернення додому ви так і не одружилися? — запитав я.
— Звичайно, ні, — відповів лейтенант Мамія. — Не маю ні дружини, ні батьків, ні сестри. Сам-один як палець.
— А чи не вважаєте ви, що було б краще, якби ви не чули від Хонди-сана такого пророцтва? — запитав я після певного вагання.
Лейтенант Мамія якийсь час мовчав, а потім пильно глянув на мене.
— Можливо, — сказав він. — Можливо, Хонді-сану не слід було цього казати. Можливо, мені не треба було цього чути. Бо, як казав тоді він сам, на людську долю оглядаються потім, заздалегідь її не можна знати. Однак зараз я думаю, що це не має значення. Тепер я виконую лише один свій обов'язок — продовжую жити.
Коли під'їхав автобус, лейтенант Мамія низько вклонився і попросив вибачення за те, що забрав у мене час.
— Ну що ж, бувайте, — сказав він. — Дякую вам за все. Хоч би там що, а я радий, що зміг вручити вам дарунок від Хонди-сана. Тепер я можу, так би мовити, поставити крапку. І спокійно повернутися додому. — Спритно орудуючи протезом і правою рукою, він добув дрібні гроші й опустив у касу.