Коли світло зникло, я опинився у ще густішій темряві — настільки густій, що не міг ворухнутися. Не було нічого — ні води, ні їжі, ні шматка тканини, щоб загорнутися. Скінчився довгий день, настала ніч. Температура повітря швидко знижувалася. Я майже не міг заснути. Тіло вимагало сну, але холод упивався в нього незчисленними колючками, що, здавалось, проникали в саму душу, яка щораз твердішала й поволі вмирала. Наді мною видніло безліч зірок, наче примерзлих до небосхилу. Я невідривно стежив, як вони повільно пересуваються по небу. І завдяки цьому впевнювався, що час таки не стоїть на місці. Я на хвильку засинав, але прокидався від холоду й болю, потім знову засинав і знову прокидався.
Нарешті настав ранок. Зірки, чітко видимі в отворі колодязя, поволі меркли на тлі слабкого ранкового сяйва, однак не зникали. Щоб втамувати спрагу, я лизав краплі ранкової роси, що осіла на кам'яній стіні. Звичайно, вологи було дуже мало, але я сприймав її, як небесну благодать. Я згадав, що цілий день нічого не пив і не їв, але голоду не відчував.
Я сидів на дні ями і нічого не міг робити. Відчай і самотність були такими глибокими, що я навіть не міг думати. Просто сидів, нічого не роблячи й ні про що не думаючи. Однак підсвідомо очікував того потоку світла. Сліпучого світла, що проникало на дно глибокого колодязя один раз на день хоч на коротку мить. Оскільки світло падає на землю прямовисно тоді, коли сонце перебуває в зеніті, то, можливо, це трапляється опівдні. Я очікував саме такого світла. Адже більше чекати не було чого.
Здається, після того минуло досить багато часу. Непомітно я задрімав. Коли, ніби щось почувши, прокинувся, світло вже сяяло. Я знову відчув на собі його нестримний потік. Я підсвідомо широко розкрив руки й підставив їх долонями до сонця. Цього разу його промені були набагато яскравішими й довше огортали мене. Принаймні так мені здавалося. При такому світлі у мене з очей закапали сльози. Здавалося, ніби всі мої життєві соки перетворилися на сльози й потекли з очей. Було таке враження, що саме тіло от-от розтане й попливе. Я подумав, що під таким благодатним сяйвом можна й померти. Навіть захотів померти. Цього разу я вперше відчув тут єдність з усім навколишнім світом. "Так, — подумав я. — Справжній зміст людського життя саме в цьому світлі, що триває кілька секунд! Тож я повинен тут умерти".
Однак світло швидко зникло. Отямившись, я побачив, що, як і раніше, сиджу на дні цього нещасного колодязя. Пітьма й холод обхопили мене так, ніби хотіли сказати, що ніяке світло ніколи сюди не заглядало. Після того я довго сидів, скоцюрбившись, із заплаканим обличчям. Наче збитий на землю велетенською силою, я не міг ні думати, ні щось робити. Я навіть не відчував власного тіла. Здавалось, від мене залишився висохлий кістяк або шкаралупа. Потім у моїй голові, схожій на порожню кімнату, сплило ще раз пророцтво капрала Хонди про те, що я не помру на континенті, у Китаї. Тепер, коли з'явилося і зникло це світло, я по-справжньому повірив у його пророчі слова. Бо я не міг померти там і тоді, де й коли мав померти. Я не просто не помер, я не міг померти. Ви мене розумієте, Окада-сан? Таким чином я втратив небесну ласку.
По цих словах своєї розповіді лейтенант Мамія зиркнув на годинник.
— І от, як самі бачите, я тут, — сказав він тихо й, ніби відганяючи невидимі нитки спогадів, злегка похитав головою. — Як і сказав Хонда-сан, я не помер на материку, у Китаї. А прожив найдовше з усіх нас чотирьох.
Я кивнув.
— Вибачте, що так довго розповідав. Мабуть, надокучив вам своїми старечими спогадами. — Мамія випростався. — Та якщо я ще трохи затримаюся, то спізнюся на поїзд.
— Почекайте, — занервував я. — Не зупиняйте на цьому своєї розповіді. Що ж сталося потім? Я хочу дослухати її до кінця.
Лейтенант Мамія перевів погляд на мене.
— Що ж нам робити? Я справді не маю часу. То, може, ви проведете мене до автобусної зупинки? І за цей час я коротко розповім вам, що було потім.
Ми разом вийшли з дому й попрямували до автобусної зупинки.
— Уранці третього дня мене врятував капрал Хонда. Тієї ночі, коли монголи нас спіймали, він здогадався, що вони прийдуть, а тому вислизнув з намету й довго переховувався. Тоді ж він і нишком витягнув документи із сумки Ямамото. Бо наше головне завдання полягало в тому, щоб ці документи нізащо не потрапили у ворожі руки. Можливо, ви спитаєте: якщо Хонда знав про напад монгольських солдатів, то чому втік сам, а не розбудив нас, щоб і ми врятувалися? Навіть якби він нас розбудив, то все одно ми не мали жодних шансів перемогти. Монголи знали, де ми перебуваємо. Були на своїй території і переважали нас кількістю та озброєнням. Вони б нас легко вислідили й усіх знищили, а документи забрали б собі. Іншими словами, у такій ситуації Хонді треба було тікати самому. На фронті такий вчинок вважався б дезертирством, але під час виконання спеціальних завдань найважливіше — діяти відповідно до обставин.
Хонда-сан бачив, як прибули офіцери — росіянин і монгол, — як здирали шкіру з Ямамото, як потім мене забрали монгольські солдати. Однак він залишився без коня і не міг відразу поїхати за ними. Йому довелося йти пішки. Він добув припаси, закопані в землі, заховав там документи й подався вслід за монголами. Та як важко було йому добиратися до колодязя! Бо він навіть не знав, у якому напрямі вони поїхали.
— То як же Хонда-сан усе-таки знайшов цей колодязь? — спитав я.
— Не знаю. І він сам багато про це не розповідав. Гадаю, він просто знав, куди йти. От і все. Коли він мене розшукав, то порвав на шматки свій одяг, зв'язав з них довгу мотузку і насилу витягнув мене майже непритомного наверх. Потім він десь роздобув коня, посадив мене на нього і через бархани, через ріку доставив на спостережний пункт армії Маньчжоу-Го. Там мені підлікували рани й на вантажівці, присланій зі штабу, відправили до Хайлара, у шпиталь.
— А що сталося з документами чи листом?
— Може, й досі лежать зариті у землю біля ріки Халхін-Гол. Бо ми з Хондою не мали часу повернутися туди й викопати їх, а крім того, не бачили в цьому потреби. Ми дійшли висновку, що, можливо, було б краще, якби від самого початку ці документи не існували, й домовилися при розслідуванні командування відповідати, що нічого про них не чули. Бо інакше нас могли звинуватити в безвідповідальності тому, що ми їх назад не принесли. Під приводом лікування нас тримали в різних палатах під суворим наглядом і щодня допитували. Приходили офіцери високого рангу, і нам довелося повторювати те саме. Вони випитували нас про все докладно, удаючись до всіляких хитрощів. Та врешті-решт начебто нам повірили. Я докладно розповідав про все, що пережив. Але уникав лише одного — згадки про документи. Вони задокументували мої покази і попередили, що все це — таємні відомості, які не залишаться в офіційних архівах армії й, отже, не підлягають розголошенню. Вони нагадали, що мене суворо покарають, якщо я це зроблю. Через два тижні мене відправили до попередньої частини. Гадаю, що Хонда також повернувся у свою.