Повернувшись у вітальню, я розлігся на дивані. Заплющив очі й прислухався, однак, крім цокання годинника, не почув нічого. Ні гуркоту автомобілів, ні щебету птахів. Я не знав, що ж мені тепер робити. Вирішив ще раз подзвонити дружині на роботу і вже набирав номер, але від самої думки про те, що відповість та сама дівчина, втратив охоту й поклав слухавку. Більше нічого я не міг робити. Залишалось тільки чекати. Можливо, Куміко мене покинула. Причини я не знав, але, зрештою, таке могло статися. Та навіть якщо це так, не така вона людина, щоб покинути мене, не сказавши ні слова. Якби вона збиралася піти від мене, то якомога точніше пояснила б причину свого вчинку. Я в цьому був упевнений майже на всі сто відсотків.
А що, як з нею щось сталося? Можливо, потрапила під автомашину й опинилася в лікарні. І тепер їй, непритомній, переливають кров. Від такої думки в мене закалатало серце. Але ж вона мала в сумці права водія, кредитну картку і записник з адресою. Тож якби стався нещасний випадок, мені, напевне, зателефонували б з лікарні або поліції.
Я вмостився на веранді й невидющими очима поглядав у сад. Спробував зібратися з думками, але не міг на чомусь одному зосередитися. Раз у раз згадував про спину Куміко, яку бачив, коли застібав блискавку її сукні, й запах туалетної води у неї за вухами.
Після першої задзвонив телефон. Я встав з дивана й узяв слухавку.
— Алло! Це дім Окади-сана? — Голос належав Мальті Кано.
— Так.
— Я — Мальта Кано. Дзвоню вам з приводу вашого кота.
— Кота? — перепитав я розгублено. Про нього я зовсім забув, але, звісно, відразу згадав. Як про щось з далекого минулого.
— Про кота, якого розшукує ваша дружина, — сказала Мальта.
— Так-так, звичайно, — відповів я.
На тому кінці лінії Мальта Кано мовчала — мабуть, щось обдумувала. Можливо, щось прочула з мого голосу. Я відкашлявся і переклав слухавку в іншу руку.
Незабаром вона сказала:
— Гадаю, вам не вдасться його побачити, якщо чогось особливого не станеться. На жаль, вам доведеться змиритися з такою втратою. Кіт пішов і, можливо, більше не повернеться.
— Чогось особливого? — повторив я слова Мальти Кано, але відповіді не почув.
Мальта Кано довго мовчала. Я сподівався, що вона заговорить знову, але, прислухавшись, навіть не чув її дихання. А коли подумав, що, може, телефон поламався, вона нарешті промовила:
— Окада-сан, вибачте за нав'язливість, але, можливо, крім кота, є ще якась проблема, у розв'язанні якої я могла б вам стати у пригоді?
Відповісти на це відразу я не зумів. Тримаючи слухавку в руці, прихилився спиною до стіни. Минув якийсь час, поки знайшлися потрібні слова.
— Багато чого все ще залишається неясним, — сказав я, — не до кінця зрозумілим. І не виходить з голови. Та, в усякому разі, я думаю, що дружина пішла від мене. — І я розповів Мальті Кано, що Куміко вчора ввечері не повернулася додому, а сьогодні вранці не вийшла на роботу.
Мальта, здавалось, на якийсь час задумалася.
— Ви, мабуть, занепокоїлися, — сказала вона. — Зараз я не можу вам чогось певного сказати, але незабаром дещо з'ясується. А тим часом доведеться почекати. Я розумію, що це важко, однак усьому свій час. Це — як відплив і приплив. Ніхто цього не може змінити. Коли треба чекати, нічого іншого не залишається.
— Послухайте, Кано-сан! Я вам дуже вдячний за турботу про кота, але, вибачте за відвертість, зараз у мене не такий настрій, щоб вислуховувати само собою зрозумілі загальні міркування. Я взагалі в скрутному становищі. Справді. З поганим передчуттям на душі. Зовсім не знаю, що мені робити. Навіть не уявляю собі, що робитиму після нашої розмови. Мені потрібні конкретні факти, хоч би найдрібніші й найнезначніші. Розумієте? Що можна побачити очима й помацати руками.
У слухавці почулося, ніби щось упало на підлогу. Щось легеньке, як латунна кулька. Потім почувся шурхіт — наче хтось, затиснувши між пальцями кальку, різко смикнув її. Усе це відбувалося не дуже далеко й не дуже близько від телефону, однак, здавалось, Мальта не звертала на ці звуки особливої уваги.
— Зрозуміло. Отже, вам потрібно щось конкретне, — сказала вона байдуже.
— Саме так. Якомога конкретніше.
— Тоді чекайте дзвінка.
— Та я його чекаю вже цілий день.
— Вам невдовзі подзвонить людина з прізвищем, яке починається на "О".
— Вона що-небудь знає про Куміко?
— Такі подробиці мені невідомі. Я розповіла вам про це тому, що ви хочете будь-яких конкретних фактів. І ще одне: скоро упродовж кількох днів на небі висітиме півмісяць.
— Півмісяць? — спитав я. — Той, що з'являється на небі?
— Так-так. Той, що з'являється на небі. В усякому разі, вам, Окада-сан, треба чекати. Чекання — це все. А я вам невдовзі знову зателефоную, — сказала Мальта Кано й поклала слухавку.
Я приніс зі стола телефонну книжку й розгорнув на сторінці з літерою "О". На ній дрібним акуратним почерком Куміко вписала чотири прізвища з адресою й номером телефону. Спочатку мій батько — Тадао Окада, за ним — Онода, мій університетський товариш, зубний лікар Оцука, а також Омура, власник найближчої винної крамнички.
Винну крамничку можна виключити відразу. Від нас до неї хвилин десять пішки, але за винятком рідкісних випадків, коли ми замовляли по телефону додому коробку пива, ми не мали з нею особливих стосунків. Так само, як і з Оцука, зубним лікарем. Два роки тому я лікував у нього кутнього зуба, а Куміко не була там ні разу. Вона взагалі не зверталася до зубних лікарів — принаймні після того, як вийшла заміж за мене. Із своїм товаришем Онодою я не зустрічався ось уже кілька років. Після університету він улаштувався на роботу в банку, через рік його перевели у філію в Саппоро, й відтоді він постійно жив на Хоккайдо. Ми лишень обмінювалися новорічними вітаннями. Я навіть не міг пригадати, чи взагалі він коли-небудь бачився з Куміко.
Залишався хіба що мій батько. Однак я не міг собі уявити, що вона мала з ним якісь глибокі стосунки. Після смерті матері він удруге одружився, і відтоді я з ним не бачився, не листувався й не розмовляв по телефону. А Куміко взагалі з ним ні разу не зустрічалася.
Поки я перегортав сторінки телефонної книжки, мені знову спало на думку, яким обмеженим було наше з дружиною спілкування з іншими людьми. Якщо не брати до уваги потрібних для роботи зв'язків із колегами, упродовж шести років, що минули після одруження, ми майже ні з ким не підтримували стосунків і вели удвох замкнутий спосіб життя.