— А хто там є жива душа, пустіть у хату!
— А який там диявол стукає та турбує вночі добрих людей? — почулася па це непривітна відповідь з порога хати.
Голос, який промовив ці слова, був такий грубий і хрипкий, що Уляна не могла зразу розібрати, кому вій належить: чоловікові чи жінці.
— Пустіть до хати, бога ради, здорожилася! — відповіла вона обережно.
— Багато вас тут ночами тиняється, душогубів проклятих... ідіть собі в село, а в мене хата холодна... нема нічого, сама> сиджу на хлібі й воді...—вів своєї сердитий голос.-— З добрим ділом уночі не ходять.
— Та я, бабусю, до ворожки йшла, та заблудилася,— промовила вже сміливіше Уляна, розібравши, що справу м&§ з жінкою.
— До ворожки, а з якою ж потребою? — спитав голос уже трохи лагідніше.
— Зуб замовити!..
— Зуб замовити? Мене не одуриш! — понуро пробурчала невидима особа, і Уляна почула, як хтось іде, спираючись на костур, по двору, але, підійшовши до воріт, баба якусь хвилину постояла мовчки коло них.
"Мабуть, роздивляється в щілину",— подумала сама собі Уляна.
За ворітьми загримів важкий замок.
Собаки, які, тільки-но з’явилася відьма, замовкли були, при цьому дзвоні кинулися ще з більшою лютістю до воріт.
— Цитьте ви, чортові діти! — грізно прикрикнула на них чаклунка.— Не бійся, не зачеплять!
З мимовільним трепетом переступила Уляна поріг прокляв тої оселі, і зараз же за нею засунула чаклунка засув і .заі перла ворота. Уляна оглянулася.
У темряві їй важко було розгледіти й хазяйку, і її лігво; вона помітила тільки, йдучи двориком, що поперед неї човгала якась горбата істота, дуже шкандибаючи на одну ногу.
Уляна ввійшла за бабою в хату.
— Почекай,— захрипіла, зашамкала горбата,*^ я засвічу.
Вона нахилилася до печі, дістала з кутка пучок скіпок,
умокнутих одним краєм у сірку, і заходилася рогачем розгрібати попіл; блиснуло кілька іскорок; баба всунула всередину скіпку, і незабаром кінчик її загорівся синім мерехтливим вогником; він мутно розгорявся, наповнюючи хату їдким смородом, і нарешті спалахнув яскравим червоним полум’ям; блиск його вихоплював з мороку облуплені, сірі, перекошені стіни, вигнуту, майже переломлену надвоє стелю й нахилену над каганцем відьму,— справжнісіньку відьму, бо вона була осоружна й страшна: голова її, запнута хусткою, тряслася иа зігнутій пшї; з-під хустки вибивалися й звисали, розсипавшись, скуйовджені патла. білих кіс; баба спиралася однією рукою на костур, а в другій держала каганець, який освітлював її обличчя, від чого чорні тіні лягали вгору, спотворюючи ще дужче його риси.
' При такому освітленні на обличчі в баби особливо виступала її худорба; із заиалими щоками, воно геть було вкрито глибокими кривулястими зморшками; иа загостреному випнутому підборідді стирчали дві чорні бородавки, порослі сивими кущиками; запалий рот з утягнутими всередину губами, а з завжди розкритої чорної щілини його стирчить знизу назовні зелений вигнутий зуб; над цим ротом стирчав великий, гачкуватий ніс; та найвідразливіше враження справляли очі й брови старої; брови зрослися в одне сиве нависле патлате пасмо й стирчали на низькому лобі, закриваючи провалені в якісь темні ями жовтого кольору очі; вони й сльозилися, й блискали злим вогнем.
— Ну, чого тобі треба, красуне? — захрипіла неприємним грубим голосом відьма, пронизуючи гострим, холодним поглядом свою нічну гостю.
Від того погляду Уляні завмирало серце, ворушилися під очіпком коси й струмеицем пробігав по сгіииі мороз, неначе хто сипав сухий сніг за сорочку.
— Гм.., красуня! — казала стара, злегка постукуючи костуром.— За такими кралями й тужить нечиста сила, гніздиться вона в печінці та... каламутить отрутою й серце, й розум... Думки від тієї отрути, мов скажені, кидаються в усі боки, як ті оси, потривожені в гнізді, й шукають, кого б ужалити... Та передусім і жалять своє ж власне серце, а воно від того кухне і болить нестерпно"
— Ох, нестерпно! — із стогоном повторила Уляна слова лиховісної баби.
— Знаю, знаю,—знову заскрипіла відьма,—і бачу наскрізь тебе всю..., Запеченою краз’ю облите твоє серце, аж горить на вугілля... а під ним чорніє немов якась гадина... і силкується прокусити твоє серце й висмоктати твою кров...
— Гадина, бабусю, гадина! —скрикнула й заломила руки Уляна.— Змія потайна!
— Ти багата, я знаю,— провадила далі стара, уважно придивляючись до убору Уляни.— Обдаровує тебе твій коханець
і золотом, і сріблом, і самоцвітами...
— Ох, обдаровує, бабусю, та що з того золота й срібла?..
— Коли одвернув своє серце!.. Хе-хе-хе! — злобно розсміялася стара.— Гарний віті, соколик!
— Як сонце, як місяць ясний! — з захопленням, вирвалося в Уляни.
— Знаю, знаю... За ним і дівчата, й панни, й пані.
— І панни, й пані,— мимоволі вирвалося в Уляни чи то з гордою радістю, чи то з жахом.
— А ти що ж думала, молодичко? Є така краля, що полюбилась і йому!
— Ох, вона вже отруїла моє щастя й хоче одібрати остан-, ні крихти... Хоч би знати ту розлучницю, хоч би відати, де вона, в якій стороні? Я б нічого не пошкодувала... пі грошей... ні добра...
— Знаю, знаю... грошей у тебе без ліку, і якщо не поскупишся, то все досконально розвідаю, покличу всі темні сили й дам пораду,— заговорила відьма лагіднішим голосом, намагаючись надати йому принадливої таємничості, та він усе-таки звучав диявольським скрипом.—Нічого,—провадила вона, похитуючи й трясучи головою,— люди пам’ятають тільки на хвилину, а жалісливі й щедрі лише на хвилини: от коли припече їм до живих печінок — тоді всі обіцяють, тільки рятуй, а як лихо минуло, допомогла їм — і забули про бабу, ще й відьмою взивають... То мені всі люди тепер — за собак... не вірю їм:., не терплю їх! — аж загарчала вона, блиснувши злими очима.— Сама від немочі та бідності он в якій дірі голодую, а їм, жироїдам,— допомагати? Будьте всі ви прокляті!
Від цього зловтішного крику щось заворушилося в темному кутку печери, й Уляні причулося якесь глухе гарчання й здалося, що в затремтілій тіні зазміївся сірий волохатий хвіст, та ще й до того долинув у ту мить з лісу регіт пугача...
Уляна тихо скрикнула; їй підігнулися ноги й потемніло вочу, і вона б неодмінно впала, коли б не стояла коло лави, на яку й сіла знеможено.