— Гм... так, так...— схаменувся Янчевський.— Але... чи по можеш ти принаймні пригадати, який він був собою: ну, зріст, стан... хода...— Він вийняв з кишені таляр і кинув його в шапку машталірові.— Постарайся пригадати!
Машталір шанобливо поцілував край пайового закавраша.
— Нехай пап Єзус пошле вельможному панові...
— Ну-ну, годі! — нетерпляче перебив його Янчевський.— Пригадай же.
— До послуг панських! Що він, був високого зросту, і ставний, і молодий, то це я добре пам’ятаю.
— Високого зросту, і ставний, і молодий,— процідив за ним крізь зуби Янчевський і додав сам собі з несамовитою злістю: "Тоді як Читецький гладкий і малого зросту... Ха-ха-ха! Ловко спіймалися ви, чарівна пані!" Але далі! — промовив він уголос.
— І ніби чуб і вуса були в нього чорняві й обличчя неначе смагляве.
— Смагляве! — мимохіть скрикнув Янчевський, і очі його загорілися злим вогнем. "Рудковський! — вирішив він сам собі.— Високий, стрункий, брюнет і смаглявий,— вірі!Недарма вона його й вибрала за секретаря, і захотіла влаштувати нову комісію. Розуміємо, розуміємо... роз’їзди, засідання... ділові листи...— Янчевський злісно потер руки: — Ловко придумано, та не на дурня напали... А! Мармурова красуня, холодна, неприступна... проміняла мене на хлопчиська, шмаркача! Але чекайте лишень, я розплутаю або розрубаю цей вузол, і тоді дізнаємося, хто їхав з вами в кареті, хто новий коханець прекрасної Галатеї!" 57
Янчевський пройшовся по стайні й потім промовив, не ди-. влячись на машталіра, голосом глухим і ніби охриплим:
— Ну, з таких ознак догадатися важко... Що ж, так діло й зостанеться, а от скажи мені: чи давно приїжджав до вас пай Рудковський? Може, й зараз він тут?
— Був, ясновельможний пане, вже двічі, а ось тепер, днів зо два, як поїхав...
— Ага... ну, так... ти ж подивися за кіньми: в мене фур-* ман повий...
—1 Як за своїм оком, ясновельможний папе! — відповів машталір і, низько вклоняючись, провів оскаженілого пана до воріт, а потім повернувся в стайню, голосно крекнув і глибокодумно мовив: — Ма ся розуміць!
Трохи підкульгуючи на одну ногу, посунув Янчевський до панського дому.
Лютість душила його.
LXVII
"Так ось як, шановна пані! — скрипів Янчевський сам до себе, скрегочучи зубами.— Нового коханця безпечно тримати в домі... Чоловік не помітить. Е, та що він там помітить! Обліпився, заплив салом, нічого не бачить! Та я примушу його прозріти; тільки час, тільки час,—і ви заб’єтеся в мене в руках, як метелик, шановна пані!"
З цими словами розлючений, задиханий Демосфен вибрався по входах на ганок будинку й зайшов у сіни.
Лакей, що дрімав коло вікна,-схопився з місця й кинувся хапливо роздягати пана, який так несподівано з’явився.
Янчевський довідався, що пані дома, в себе в будуарі, пан маршалок спочиває, і, як своя людина, пройшов без повідомлення до вітальні. Ні в залі, ні у вітальні не було нікого, двері ж до будуара господині були напіводчннені.
Демосфен кашлянув, пройшовся ще раз по вітальні, підійшов до дверей будуара, попросив дозволу ввійти, але, не діставши ніякої відповіді, постояв якусь хвилину біля дверей, а потім переступив поріг і ввійшов у будуар.
Розалії не було.
Коли Демосфен побачив цю кімнату, де все нагадувало йому короткі години раювання, лютість, яка шматувала його, змінилася припливом туги. Він глибоко зітхнув, витер обличчя хусточкою й, понуривши голову, поплентався, шкандибаючи, до вікна, але, минаючи письмовий столик красуні, Янчевський нараз спинився, мов укопаний. В очах йому знову спалахнула злість, і елегійний настрій одразу зник.
На цьому письмовому столику, до якого красуня сідала дуже рідко, все було в безладді: чорнильниця стояла відкрита, ще мокре перо валялось тут же, сяк-так прикритий бювар лежав збоку.
"Писала! — Янчевський мало не скрикнув уголос.— Кому? Може, лист іще ие вийшов з дому, може, він тут, близько, і він зараз же добуде ключа до проклятої таємниці..."
Янчевському перехопило дух... Очі його налилися кров’ю, тремтячими руками підняв він накривку бювара, і погляд його одразу ж упав иа порваний аркуш.
Янчевський схопив його, склав окремі клаптики і раптом заричав, як поранений вепр.
"Та, котрій ти заприсягся в кареті бути вічним рабом, чекає на тебе",— прочитав він і в дикій злості пожмакав клаптики паперу з такою лютістю, буцім то й був ненависний суперник.
Але в цей час у сусідній кімнаті почулася легка жіноча хода.
Насувалися холодні сутінки. Вітер гнав по сірому небі розірвані хмари... Ліс глухо ремствував... але ця похмура обстановка не бентежила Уляну: вона була рідна її душі. Зсунувши докупи похмурі брови над глибоко запалими очима, вона мовчки йшла вперед до ворожки: вона несла страшну муку й пекучу образу й чекала од ворожки останнього порятунку, похмурого, жахливого... але останнього.
Була вже пізня ніч, коли Уляна дійшла до села, за яким, далеко збоку, під самим узліссям, стояла, хата ворожки.
-Пройшовши через сонне село, Уляна пішла до лісу й незабаром побачила якусь безформну купу, що видалась їй у темряві просто стіжком сіна. Тільки кволий червоний вогник, що мерехтів з глибини тієї купи, свідчив, що то була хата.
З мимовільним трепетом наблизилась Уляна до відьминого житла. То була напівзруйнована халупка, що притулилася до самого узлісся. Незважаючи на свій убогий вигляд, вона була обведена високим частоколом із загострених колод.
Чорний ліс оточував це страшне житло щільною, глухою стіною, моторошний гомін якої немов попереджав Уляну про
щось невідоме, жахгїиве... Але Уляна переборола хвилинну кволість і рішуче підійшла до воріт. Одразу ж по той бік почувся глухий рев, і два пси кинулися з лютим гавканням до воріт; на Улянине щастя ворота були замкнені, а частокіл був такий високий, що собаки не могли б перескочити через нього. Собаки гавкали все лютіше, а Уляна стояла перед ворітьми, не знаючи, що їй робити. Нарешті вона підняла з землі перший, ‘ який трапився під руку, уламок й сильно постукала у ворота. На цей стук не почулося з хати ніякої відповіді, ніби там не було жодної людської душі; тільки собаки забрехали дужче й чути було, як вони кинулися просто до воріт, намагаючись прорватися на вулицю. Уляна почекала якусь хвилину й ще раз постукала, а потім погукала: