— Візьміть, бабусю, ось... Я не хочу задарма, я ще віддячу, не одурю... тільки допоможіть! — І вона простягла бабі руку з червінцями.
Знахарка жадно вхопила золото й довго ним милувалася, прицмокуючи губами, з радісним гарчанням, немов собака, вхопивши иеобгризену кістку.
— Спасибі, спасибі тобі, дитино моя, квіточко ясна, що пожаліла стару! — промовила нарешті знахарка, і кожен звук її голосу відгукувався якимсь болісним здриганням у грудях Уляни.— От за це я тобі й допоможу... Все скажу: хто тобі в слід ступив, яке тебе наврочило око, хто твої радості розвіяв і п’ятою наступив на твоє серце. Все розкажу й раду дам, як тобі позбутися тої лиходійки і як знову повернути со&і радість, і щастя, і молоду втіху.
—л Бабусю... Нічого не пошкодую! — скрикнула Уляна і в нестямному пориві поцілувала відьмі руку.— У'мене знайдеться багато золота і всякого добра — тільки допоможіть... скажіть, хто вона й де вона!.. Смокче мене за серце нудьга, як гадюка. Заступили мені слід... роздушили мов серце...
— Не побивайся: все скинемо, все оджеиемо на очерета, на яруги... Дай ось тільки приготую зілля...
Стара розтопила в печі, присунула до вогшо великий горщик, накидала в нього всякого коріння й зілля й налила якоїсь рідини, що зберігалася в особливому глечику, добре зав’язаному ганчіркою. Уляні здалося, що коли стара лила ТУ буру воду, то разом з нею з глечика шубовснули-й якісь гади,— ніби жаби або пуголовки.
— А тепер — на ось випий ще цього зілля, побачиш свою долю! — стара зняла з полиці пляшечку з якоюсь буро-коричневою рідиною й, наливши трошки в скляночку, дала Уляні випити. Уляна відразу сьорбнула гіркої рідини й мимоволі скривилася.
— Гірко? Не бійся, потім солодко буде! — посміхнулася лиховісною посмішкою стара й, тицьнувши кощавим пальцем у бік печі, прохрипіла: — Ну, дивися ж тепер, уже почалося.
Як тільки полум’я лизнуло горщик, у ньому почулося зловісне урчання, що подібне було то до звуків дзвіночка, то до виття вовків, і хата наповнилася задушливим чадом, що одр&зу запаморочив голову.
Уляна сиділа, широко розплющивши очі, й відчувала, як від жаху кам’яніли їй руки й ноги, як поволі починала
крутитися перед нею відьмина печера, з кожним обертом набираючи все страшнішого вигляду й страхітливіших розмірів, як у голові в неї посилювався дзвін, а у вухах здіймалося завивання бурі... Нарешті до неї підійшла знахарка й, струснувши за плече, вивела її з оціпеніння.
— Ну, встань, красуне,— прохрипіла вона. Уляні здалося, що голос у старої став грізний та гучний.— Підійди до' цього горшка, нехай на тебе війне парою, а потім ти побачиш у ньому й свою розлучницю.
Бажання заглянути в обличчя своєму ворогові одразу піддало енергії серцю Уляни; вона зібрала всі сили й, хитаючись, сперлася на руки старої й підійшла-таки до горшка, що стояв і клекотів долі; з пащі його підіймалися густі клуби жовто-червоного диму, від якого розходився нестерпний сморід. Знахарка, як упало в очі Уляні, була вже не маленькою і горбатою, з високим кістяком, покритим патлами білих розпущених кіс; замість очей на її кістяку світилися кривавими вогнями дві ями, а замість зубів стирчали два великі ікла. Відьма накинула Уляні на голову свою хустку, простягла над шршком довгі кощаві руки з пташиними кігтями й почала промовляти заклинання.
Уляні щось клубком стало під серцем і буцім якась куля підкотилася до її горла, в голові так зашуміло, що вона вже не могла зрозуміти, якою мовою й що говорила стара; їй здавалося, що' прорвалася над нею гребля і з страшенним ревом та клекотом кинулися в цей провал потоки шалених вод. и
— Дивись, дивись! — гриміла тим часом відьма.— Ось гніздо твого ворога... Багато вікон..* дверей і дах високий, а кругом мури та шанці й ворота на добрих замках... Ось по двору павою походжає й краля... Ого, як та зоря на небі, а душа чорна, як запаска... обличчя ангельське, а душа чортова... Зверху — єдваб, а зісподу — бруд... грязюка... Дивися, коси в неї які, а ось неначе б то зажурилася... От примічай: підходить до неї якийсь наче юнак, пан не пан, а кращий за пана... Ставний та гарний, нахилився й шепче їй щось па вухо...
Уляна нічого не могла виразно бачити, їй каламутилося в очах і в голові крутилися величезним колесом райдужні вогні... Серед них, щоправда, виблискували й иалаци, й башти, й прегарні красуні. Все миготіло так швидко, як в осінньому вихорі мелькає пожовкле листя, та коли почула Уляна, що якийсь юнак підходить до її суперниці, то вона відчула під серцем лезо ножа й з криком: "То Іван мій!" знепритомніла*
Знахарка неабияк перелякалася; вона зараз же відчинила двері, підтягла свою клієнтку до струменя свіжого повітря й бризнула їй в обличчя холодною водою, та все-таки їй довелося поморочитися довгенько, поки пацієнтка розплющила очі й стала рівномірно дихати.
— Де я? Що це було? — подала нарешті голос Уляна й заходилася сильно терти собі чоло, голова в неї була важка, мов казан, а тіло болісно нило, неначе було розчавлене колодою, а кістки потрощені в ступі.
— Та в мене, в знахарки,— лагідно бурчала стара,— ти дивилася на свою змію-розлучницю, до котрої коханець твій, Іван твій, серцем лежить. Перелякалася, тепер уже все минуло, й більше не тривожся... Я й лихо твоє немов рукою зніму.
— Ох, бабусю,— простогнала Уляна, з зусиллям підводячись з порога дверей, на якому вона лежала,— рятуйте!
— Та ось порятую, і, як сон, усе минеться... Ось иа тобі зілля в торбинці, всиплеш усе це в пляшку горілки, заткнеш її добре, щоб дух не розвіяло, і поставиш у піч на ніч, щоб горілка настоялась, стане вона густо-червоною... Ото тобі— й буде справжній приворот... Я то й поза очі ворожитиму й насилатиму на твого коханця до тебе любов, а до твого ворога ненависть... Ти от і приходитимеш до мене й розказуватимеш, як мої намовляння діють,— це неодмінно... І отоді тільки, як помітиш, що лиходійка-туга все сидить у його серці, тоді даси чарку привороту,— твій засне, і зі сном усе в нього вилетить з голови... А ось оце порошок із сушених гадючих яєць для твоєї розлучниці. Якщо вона не покине твого Івана й чіплятиметься до нього, мов будяк до одягу або смола до чобота, то от усип цього порошку їй у якесь питво або страву, і повір, що гадюка ця більше вже не причепиться. Знай, коли часом що, то про мене анімур-мур...