— Приходила, тільки швидко пішла. У неї хтось з онуків хворий.
— Стомилася ти?
— Нічого. Добре, що повернувся. Бабуся тебе дуже чекає.
Віктор Андрійович зняв напівплащ і берет, струсив з них дощові краплі, пригладив долонями чуб і ввійшов до тещиної кімнати.
— Вітю, це ви? Ох, як пізно! Чекала вас, чекала...
— Затримався в інституті,— м'яко відповів Віктор Андрійович.— Дуже багато роботи, раніше не міг.
— Не знала як і діждатися. Ви завжди так добре мене перевертаєте. У Тонечки немає сили, а Наталія Іванівна така незграбна. Будь ласка, покладіть мене так, як минулого разу. Подушку під лікоть, пам'ятаєте?
— Зараз, тільки руки помию,— сказав Віктор Андрійович і вийшов.
— Боже мій, як я його мучу! — пробурмотіла жінка й заплакала.
— Ну от, Ганно Павлівно, знову дощик пішов! А я тільки-но з дощу, зрадів, що сухо.
— Не буду, не буду.
Вона вже всміхалася, простягаючи до нього хрест-навхрест скуті хворобою руки:
— Як минулого разу, пам'ятаєте?
— Все пам'ятаю.
...Тихе вовтуження, стогони, полегшене зітхання. Шелест простирадл, поляскування по подушках, котрі збивають. Він тримав її, легку, великооку, однією рукою за спину, другою звично, вправно поправляючи постіль. Опустив хвору на подушки (одну під лікоть), прикрив ковдрою. Вона лежала щаслива, дивлячись кудись перед собою поверх його голови.
— Ну раювання! Ніби заново народилася! Знаєте, Вітю, ваше нове снотворне просто чарівне. Уявіть собі, спала! Бачила вві сні покійну Машу. Вона мені каже: "Не кривдь його". Я вас намагаюся не кривдити, та мимоволі доводиться.
— Ну-ну, яка ж це кривда?
— Ну тягар. Краще не буду говорити, бо знову заплачу. А вдень я одним оком трохи читала. Якщо поставити книгу не прямо, а навкоси, мені вдається читати. Захотілося перечитати "Злочин і кара". Тонечка мені встановила дуже вдало. Останній раз я його читала ще здорова, а цього разу була вражена: яка жорстока книга! Достоєвський взагалі любив описувати страждання, але вимучені, самими людьми собі заподіяні, розумієте?
— Розумію. Багато там зайвого, та загалом захоплює.
— Захоплює і навіть відтягує. Мене, наприклад, відтягло від самої себе. Вітю, а чому Достоєвський — такий знавець страждання! — жодного разу не ввійшов у психологію паралізованої людини? Епілептики в нього є, сухотні є, а паралітиків немає.
— А Ліза Хохлакова в "Братах Карамазових"?
— Що ви! У неї не параліч, а кокетування.
— Можливо.
— Саме так. Але читати багато я не можу, втомлюється око, і я мимоволі змушена думати. За вашою порадою намагаюся думати не про себе, а про інших людей. Придумую їхні долі... Сьогодні, уявіть собі, віддала заміж нашу Тонечку. Чоловік у неї такий тендітний, граціозний юнак, можливо,, навіть артист балету.
— Ну, артисти балету не тендітні. їм потрібні міцні м'язи.
— Цей був уявний, а не реальний. Можливо, не артист балету, а натирач підлоги. Я одного разу такого бачила — іде граціозно, тримаючи на відльоті дві щітки, як дві квітки. Уявляєте собі?
— Уявляю.
— Знаєте, Вітю, що мене гнітить? Що я забуваю свої думки. Якби я могла їх записувати.
— Давайте я вам поставлю магнітофон коло ліжка. Прийде в голову думка, ви їі гуди і скажете, однаково що запишете.
— Ой, як було б добре!
— Буде зроблено. А тепер прийміть таблетку і спробуйте заснути. Добре? Тільки не плакати! Спіть спокійно.
— Добраніч, Вітю.
Віктор Андрійович вимкнув світло, вийшов на кухню. Тоня вже накрила йому на стіл. Скромна вечеря, а заразом і обід: холодні котлети, чорний хліб, огірки. Віктор Андрійович у своїх звичках був невибагливий. Поки він їв, Тоня звітувала йому про проведений день:
— Після школи прийшла, відпустила Наталію Іванівну, завтра вона не прийде. Нагодувала бабусю, хотіла її перекласти, вона сказала: чекатиме тебе. Готувала уроки. Геометрія дуже важка, не зрозуміла.
— Ще раз прочитай.
— Тричі читала, не допомагає.
— Що робити, розберемося разом. У неділю.
— А в п'ятницю контрольна!
— Добре. Завтра постараюся прийти раніше.
■*
А ти все-таки почитай іще раз. Може, зрозумієш сама. Ще що?
— Дзвонила тьотя Лена. Пропонувала прийти допомогти. Я сказала — не треба.
— Молодець. Ще що?
— Ніби нічого.
— Ну йди спати. Будильник принеси мені. Постав на пів на сьому. Щоденник залиш, продивлюся.
Тоня принесла будильник, щоденник.
— Добраніч, тату.
— Добраніч, Антошо.
Поки Тоня готувалася до сну, Віктор Андрійович помив посуд, перетер, розставив на полицях і сів за стіл працювати. Найперше проглянув Тонни щоденник, поставив на полях ледь помітні галочки, зрозумілі лише для них двох. Потім взявся за англійську: йому треба було виписати й вивчити чергові сорок слів.
Так він вивчав мови. Спочатку вчив слова по сорок штук щоденно. Не за алфавітним порядком, а смисловим: починаючи з простих і переходячи до складних. Коли їх набиралося двадцять тисяч, брав книжку й одразу починав читати. Таким способом він уже подолав французьку і тепер добивав англійську. Вимова його не цікавила: важливо було вміти читати. Кожне слово він вимовляв по буквах, як воно пишеться (наприклад, that у нього читалося "тхат", write — "вріте"). Виписавши порцію слів, він занурився у вивчення. Читав, заплющував очі, намагався відтворити, ворушачи губами; знову читав, знову заплющував очі і так далі. Тінь від його голови на стіні розгойдувалася, як великий чубатий птах.
Години за дві сорок слів були засвоєні. Віктор Андрійович ще раз прочитав їх напам'ять підряд і врозбивку, вдоволено зітхнув і взявся стелити собі постіль. Спав він тут-таки, на кухні, на дерев'яному диванчику, вкритому байковою ковдрою (запевняв, що любить, коли твердо). Вимкнув світло, ліг, вигнав із себе зайві думки. В сусідній кімнаті щось забурмотіла Тоня. Віктор Андрійович усміхнувся і став засинати, чуючи над вухом падаючі дзвінкі краплі будильника.
З ОСОБИСТИХ ЗАПИСІВ М. М. ЗАВАЛ І ШИН А
"Щоб виходив собачка".
Не так давно, відвідуючи Варвару Владисла-вівну (вона хворіє), я познайомився з її давнім другом, відомим режисером В. Він сивий, стрімкий, яскравий. Перше, що він сказав, зайшовши до кімнати, було:
— Товариші, годину тому я кинув палити. Що мені робити?