довідку, прочитав її і сказав зі своєю єзуїтською посмішкою:
— Риніт — це означає просто нежить. Дозволяю, але без звільнення від лекцій.
Приголомшений Радій відійшов від начальницького столу, залишивши на ньому ту нещасливу довідку. І цього дня, і наступного він читав лекції. На третій день у нього підвищилася температура, він її не міряв і на зло Флягіну читав лекції. Лице у нього було як у святого Себастіана, пронизаного стрілами... Товариші вмовляли його йти додому, лягти, викликати лікаря — нізащо! Радій навідріз відмовився лікуватися. Кінчилося тим, що його прямо з інституту з температурою тридцять дев'ять відвезли до лікарні. Виявилося, важка пневмонія.
Випадок цей гаряче обговорювався на кафедрі. Думка про Флягіна була одностайна ("Тварюка!"). Суперечки були про поведінку Радія. Більшість стояла на тому, що він вчинив як дурень.
— Дурень, але гордий,— сказала Елла Дени-сова.— Я його розумію.
— Дозвольте мені,— сказав Паша Рубакін своїм похоронним голосом,— розповісти анекдот.
— Краще не треба,— попросила Стелла.
— Він короткий, німецькою мовою, але я, для стислості, одразу розповідатиму по-нашому. їде взимку наймит, поганяє кобилу й радіє: "Ось на зло хазяїну відморожу собі руки, чого він не купує мені рукавиці?"
Посміялися, але невесело. "Гордий дурень" видужував поволі, на цей раз за всією формою, з лікарняним. Відвідували його і товариші з кафедри, і представники профорганізації. Випадок набував розголосу.
Кафедральні розмови в коридорах кипіли, де-
9 7—ЮЗ
257
монстративно записувалися в щоденники під в'їдливою назвою "обговорення різних питань". Проходячи повз такий гамірний гурт, Флягін нахиляв голову і робив вигляд, що це його не стосується.
— Цікаво, гризе його сумління чи ні? — запитувала Елла.
— Такий сам будь-яке сумління загризе,— відповідав Співак.
Якусь приватну бесіду мав з Флягіним Петро Гаврилович, після чого повідомив товаришам:
— Усвідомив і кається.
Викликав Віктора Андрійовича і проректор. Секретарка розповідала:
— Сидів годину, пішов мов побитий.
Після цього Флягін став якийсь сумніший і мовчазливіший, рідше всміхався, але своїх звичок не змінив.
На черговому засіданні кафедри, незважаючи на сухий стукіт срібного годинника по столу ("Бережіть час!"), виступив Співак з питання про людське ставлення до людей. Флягін несподівано перервав його і сказав усміхаючись:
— З усім тим, що ви сказали і збираєтесь сказати, я, безперечно, згоден.
Усі так і сторопіли.
— Вибив, бісів син, грунт у мене з-під ніг,— жалівся потім Співак у коридорі.— Погодився, а я схибив...
Ніна Асташова мовчала.
Професор Флягін мав звичку засиджуватися на роботі до пізнього вечора. Він поставив перед собою, як завідуючий кафедрою, завдання досконало вивчити курси, які на ній читалися. Попередня його робота не зовсім збігалася за профілем з тематикою кафедри, доводилося перебудовуватися, міняти орієнтацію; до цього він був готовий, коли дав згоду перейти до інституту. Деякі курси він уже подолав і розбирався в них незгірше від провідних викладачів, інші треба було ще подолати. Крім того, він вважав за свій обов'язок ознайомитися зі структурою інституту в цілому, тематикою факультетів, кафедр — без цього він не уявляв собі роботу. Робота чекала його величезна, особливо враховуючи надзвичайну в'їдливість і сумлінність, що не дозволяли Віктору Андрійовичу ні з чим знайомитися в загальних рисах. Усе, що треба було вивчити, він вивчав до тонкощів. До того ж він просто не вмів читати будь-що, не конспектуючи (про нього ходили чутки, що і меню в їдальні він також конспектує). Через це будь-яке читання посувалося в нього повільно, втілюючись у товсті зошити, списані дрібним, але вольовим почерком. Зошити нумерувалися і прилучалися до архіву наукових записів, у якому нараховувалася вже не одна сотня "одиниць зберігання". Система була двоетапна: самі записи і "записи про записи" — де що шукати. За цими справами і засиджувався Віктор Андрійович на кафедрі пізніше за всіх. Ішов додому в ті години, коли вже і вечірників в інституті не лишалося, самі гардеробниці кидали свої рогаті володіння, і лише на якихось рундуках дрімали нічні чергові, вкрай невдоволені тим, що треба було відмикати йому двері. Трудовий героїзм Віктора Андрійовича ні в яких прошарках, на жаль, не знаходив співчуття...
...Ось і сьогодні він засидівся допізна (сам не помітив, як минув час), взяв у порожньому гардеробі свій поношений напівплащ, розбудив чергову і вийшов на вулицю. Вітер шмагав великими краплями дощу і котив по тротуарах опале листя. В старовинному будинку лікарні де-не-де горіли вогні. Віктор Андрійович швидко крокував на своїх худорлявих ногах, нагадуючи журавля, який несподівано набув не притаманної йому спритності: він квапився додому. Добре, що продукти встиг купити зранку, бо магазини вже зачинені.
Трамвай, повискуючи на поворотах, підвіз його до будинку. Під'їзд, сходи, темрява, тривога. Він відімкнув оббиті дерматином двері і ввійшов до своєї більш ніж скромної двокімнатної квартири.
Дружина його рік тому померла, і Віктор Андрійович, приховуючи тугу, мужньо ніс тягар сімейного життя. Сім'я його складалася з хворої паралізованої тещі й дочки Тоні, чотирнадцяти років. Дівчинка зустріла його в передпокої і несміливо, мовчки зраділа. Негарна, худенька, короткозора, вона була дуже подібна до батька і разом з ним до якогось птаха. Навіть волосся такими самими пір'їнами стовбурчилося на її невеличкій, з боків стисненій голівці.
— Ну як справи, Антошо? — запитав Віктор Андрійович.
— Справи нічого.
— Щоденник заповнила?
— Звичайно.
— Молодець. Увечері подивлюсь.
— А вже вечір. Добре, що прийшов,— дуже по-дитячому сказала Тоня.— Я вже почала хвилюватися.
— Даремно. Нічого зі мною не станеться.
Вона незграбно обхопила його вугластою тонкою рукою за шию і на мить притислася до його плеча. Він ледь обійняв її, і вони постояли так, трохи хитаючись, але зразу відсунулись одне від одного. Пестощі були побіжними, стриманими.
— Як бабуся? — запитав він.
— Як завжди. По-моєму, не гірше.
— Наталія Іванівна приходила?
Наталія Іванівна допомагала Флягіним по господарству, але сугубо факультативно.