Тільки я зібралася витягти свій головний козир — Радія Юр'єва, який читав лекції з температурою тридцять дев'ять,— коли сам Радій благально замахав мені руками, схрестивши їх перед обличчям, як роблять в авіації, забороняючи посадку. Не треба, то й не треба. Я квапливо перемінила курс.
— Одна з головних ознак людини — вміння ставити себе на місце іншого, влазити в чужу шкуру. Цього вміння професор Флягін геть позбавлений. Він ніколи не ставить себе на місце іншого, ніколи не має сумніву в своїй правоті. Справжній людині притаманне співчуття. Спів-чуття — означає почувати себе разом з іншим...
Знову засміялися. Справді, я потішала публіку. Знову розізлившись і одержавши таким чином новий заряд, я вела далі:
— Треба віддати належне професору Флягі-ну — він надзвичайно працелюбний. У нього пра-целюбство маятника. Але відтоді, як він у нас з'явився, на кафедрі вмер сміх...
— Подумаєш, велика втрата! — скипів Яковкін.— Нехай сміх умирає в робочий час. Сміятися можна в себе вдома...
Знову пролунав вибух реготу членів ради. Вони явно насолоджувалися дивертисментом. . Ох, не те я кажу, не те, не так!
— Покійний Микола Миколайович Завалішин, керуючи кафедрою, можливо, грішив зайвим лібералізмом, але ми його любили і він нас любив. Віктор Андрійович Флягін нікого не любить, ні з ким не спілкується. Ні з нами, ні із студентами. А робота викладача — це спосіб спілкування. Для чого ж ми в такому випадку існуємо?
— Для науки,— поважно мовив Яковкін.
Його підтримав гул голосів. Я розуміла, що кажу по-дурному, бездарно, але спинитися вже не могла. Мені треба було висловити свою думку.
— Професор Флягін працює, як молиться. Він не розуміє, що коли менше молитися і більше сміятися, сама робота піде краще...
— І це каже науковий працівник! — сказав Яковкін, звівши очі до стелі, від чого його вусате широке лице стало ще ширше і ніби ще вусатіпіе.
Несхвальний шумок у залі явно був проти мене.
— Ніно Гнатівно, ви вичерпали регламент. Якщо ви ще хочете сказати що-небудь істотне за порядком денним, без узагальнень, ми вас слухаємо.
— Та ні, я вже закінчила.
Я сіла з гострим почуттям ганебного провалу. Нічого собі, виступила! Як восьмикласниця на диспуті про любов і дружбу.
Тут підніс руку Співак, вийшов на трибуну:
— Я вважаю, що Ніна Гнатівна виступила невдало. "Людина, людяність..." Не про це треба було говорити. Я впевнений, що професор Флягін людина, і, більш того, людина шанована. Особисто я глибоко поважаю Віктора Андрійовича...
Флягін підвів бліде обличчя й витріщився на Співака.
— Я його глибоко поважаю і все-таки вважаю, що, як завідуючий кафедрою, він не на місці. Насамперед з однієї простої причини: він не любить студентів. А це вже остання справа: бути викладачем і не любити студентів! Однаково, що виховательці в дитячому садку не любити дітей...
Знову засміялися.
— Ваша аналогія не зовсім вдала,— сказав голова.
— Можливо. І все-таки, я наполягаю: викладач повинен любити студента. Навіть ставлячи йому двійку.
— Якщо любиш, навіщо ж ставити двійку? — крикнув хтось із місця.
— Саме люблячи. Але це ще не все. Професор Флягін взагалі не вміє працювати з людьми. Він настроїв проти себе всіх викладачів.
— Не всіх,— кинув з місця Радій Юр'єв.
— Більшість. Основна його вина: він зумів за короткий строк майже розЬалити чудовий колектив. Такі колективи треба оберігати, як заповідники...
Знову сміх. Співак люто зблиснув очима.
— Буду говорити коротко. Вважаю, що кандидатура професора Флягіна на посаду завідуючого кафедрою кібернетики неприйнятна. Якби я був членом цієї ради, я б голосував проти.
— Продовжимо засідання ради,— сказав голова.— Ми тут вислухали думки як за кандидатуру професора Флягіна (переважна більшість), так і проти (Ніна Гнатівна, доцент Співак). Я думаю, питання більш-менш зрозуміле. Можна переходити до голосування. Заперечень немає?
— Є заперечення.
Це сказав сам Флягін.
— Прошу, Вікторе Андрійовичу.
— Можна, я з місця?
— Ні, краще сюди, на трибуну. Засідання стенографується.
Флягін вийшов на трибуну. Він був блідий, навіть зеленкуватий, і пір'євидний віхоть волосся на його голові загнувся вгору, як хвіст у качура. Коли він заговорив, губи в нього смикалися і каша в роті була відчутніша, ніж завжди.
— Товариші, те, що я тут почув, справило на мене сильне враження. Сильне і важке. Я дуже шкодую, що з моєї вини ви змушені були все це слухати. Більше цього не буде. Я знімаю свою кандидатуру. Справді, я не створений для того, щоб керувати людьми. Краще зрозуміти це пізно, аніж ніколи.— Тут він усміхнувся, але не своєю єзуїтською, а простою людською усмішкою, в якій було навіть щось дитяче.— Ніно Гнатівно, ви помилилися в одному: що я ніколи не сумнівався в своїй правоті. Даю вам слово честі, відтоді як прийшов на кафедру, я тільки те й робив, що сумнівався в своїй правоті. Сьогодні ці сумніви розсіялись — я зрозумів, що був неправий. Прошу вибачення у всіх присутніх за те, що на розгляд моєї справи вони витратили багато часу. Дозвольте мені піти.
В залі пролунали вигуки, запитання: "Що він сказав, що?" Хто його не почув, хто не зрозумів.
— Вікторе Андрійовичу, що ви! — заметушився голова ради.— Не робіть цього! Ви дуже вразливі! Запевняю вас, все буде гаразд!
— Дозвольте мені піти,— повторив Флягін. Він зліз з помосту, короткозоро дивлячись собі
під ноги, і рушив проходом між двома — правим і лівим — крилами амфітеатру в бік дверей. Усі мовчки проводжали його очима. Я дивилася йому вслід з не зрозумілим мені самій відчуттям. Здавалося, що, віддаляючись, він стає не меншим, а більшим.