— Не палити,— дурнувато відповів я.
— Хіба що так,— сказав він і приклався до руки Варвари Владиславівни.
Вона по-старомодному поцілувала його в лоб.
— Хворіти, хворіти не треба б,— дорікнув він.
— Що вдієш, роки!
Якась мила звичайність була в цій розмові. Тисячі людей уже обмінювалися такими самісінькими репліками і тисячі ще будуть обмінюватися.
Чим старшим я стаю, тим більше мене зворушують банальності. Бажання бути не таким, як усі,— знак юності. На старості ми б хотіли бути як усі, та вже не можемо.
За чаєм В. багато розповідав про своє життя, про минуле (життя було більш ніж строкате), про театр, про акторів. Час від часу виймав з кишені срібного портсигара, переконувався, що він порожній, і клав назад у кишеню. Фізичною насолодою було слухати його мову — плавну, звучну, зі старомосковською (нині рідкісною) вимовою. Він, наприклад, говорив "тьвердо", "сьмерть...".
Одна його оповідь, про собачку, мене вразила. Спробую передати її якомога точніше.
— Колись,— розповідав В.,— коли жив на Півночі, я працював у суто провінційному театрику з дуже посередніми акторами. Ставили ми досить посередню п'єсу. Один з акторів, старий, завжди приходив на репетиції зі своїм собачкою. По закінченні репетиції він щоразу вів собачку до буфету, де пригощав чим-небудь смачним. Протягом усієї репетиції собачка спокійно сидів під стільцем у господаря й чекав. Як тільки репетиція закінчувалася, він негайно вилазив з-під стільця і виходив на сцену. Як він здогадувався, що репетиція закінчилася? Очевидно, по тому, що люди переставали говорити штучними, акторськими голосами й переходили на звичайну людську мову. Сталося так, що в наше містечко потрапив (не за своїм бажанням) один по-справжньому талановитий актор (назвемо його А.). Він був прийнятий до театру і одержав роль у тій п'єсі, де я був режисером. Почалась репетиція. І що ж? Як тільки заговорив А., на сцену негайно вийшов собачка. От,— закінчив свою розповідь В.,— треба завжди так працювати, щоб виходив собачка.
КІТ-ЗЛОДЮГА
Наші кафедральні бурі майже не виходили назовні: кипіння відбувалося в межах одного шару. Я не раз думала про шарувату будову суспільства: окремі шари живуть, майже не змішуючись. Активна спілкування відбувається в середині шару, зіткнення з іншими епізодичні. От і наша кафедра живе досить ізольовано й мало спілкується з іншими. В інституті до нас ставлення складне. Нас, загалом, поважають і навіть побоюються, але на спеціальних технічних кафедрах заведено вважати, що ми з нашими математичними тонкощами далекі від життя. Якщо під життям розуміти наївну техніку з її, як кажуть, "шурупчиками", то, мабуть, вони мають рацію. Та якщо розуміти техніку майбутнього, техніку в польоті — очевидно, не праві. Вплив Емема (точніше, його записок) на мені позначився поки що лише в тому, що я частіше, ніж раніше, кажу "очевидно".
Отже, інші кафедри поглядають на нас із шанобливою зневагою. А втім, почасти і з заздрістю. За останні роки їх охопила якась гарячкова любов до математики. Любов, я б сказала, аж ніяк не взаємна. Зараз будь-яку наукову роботу (тим більше дисертацію) заведено оповивати в математичну одежу. Це гарний тон, латина нашого часу. Чим складніший застосований апарат, тим краще. Вони обвішують свої роботи кратними інтегралами, кванторами і матрицями, як свого часу купчихи обвішувалися коштовностями. У нас, професіоналів, навпаки: чим простішим апаратом пощастило обійтися, тим краще.
З цього аж ніяк не випливає, що вони неуки і в своїй справі нічого не розуміють. Навпаки, чисто технічний бік у них, як правило, на висоті. Це ділові, реальні знання, які нічого, крім поваги, не викликають. Та коли вони пускаються в математику, то це виходить так, якби, скажімо, Семен Петрович Співак у своїх вельветових штанях почав танцювати партію принца Зігфріда в балеті "Лебедине озеро".
Одна із суміжних і за назвою близьких нам кафедр особливо хвацько пішла за останні роки в математичні танці. Очолює її професор Яковкін — товстий, широкий, поважний чоловік із скрадливою посмішкою на округлому, донизу заплилому обличчі. Звання професора він одержав колись давно, без захисту докторської дисертації, за сукупністю уявних заслуг і дійсних знайомств. В інституті у нас іде кампанія за суцільну док-торизацію кафедр (саме в якості доктора віддали перевагу Флягіну перед нашим Кравцовим). Нещодавно пройшла чутка, що всім завідуючим кафедрами (крім мовних, військової і фізкультурної) буде запропоновано або терміново захистити докторські, або розпрощатися з інститутом. Принцип "доктор-учений" сам по собі досить безглуздий. Наприклад, наш завлаб Петро Гаврилович, чудовий знавець техніки, дуже цінний спеціаліст, і думати не хоче про те, щоб захищати докторську: "Що ви, братці, який я доктор? З мого вигляду ніхто не вірить, що в мене вища освіта". А деякі наукові нікчеми, не варті його нігтя, давно доктори.
Серед інших завідуючих кафедрами, які не мають докторського ступеня, занепокоївся, забив хвостом і професор Яковкін. Нещодавно пройшла чутка, що він зібрався захищати докторську. Повне його неуцтво у всіх без винятку питаннях було загальновідоме, тому чутку зустріли із сумнівом, але вона виявилася вірною. Дива!
Я цим ділом не дуже-то цікавилася з причин тієї самої шаруватості суспільства. Чи мало де, хто і що захищає. Та до мене прийшов Паша Рубакін. Він взагалі відвідує мій дім, але ходить не до мене— до Сайкіна (що їх зв'язує — неясно). Цього разу він прийшов до мене і, як завжди, почав розмову здалеку, туманними напливами. В поєднанні з його потойбічним голосом ця система далеких підходів до теми завжди мене дратує.
— Ніно Гнатівно, мені треба з вами порадитися з одного дуже важливого, не лише для мене, питання, яке має навіть громадське звучання. Ви не проти?
— Чому я повинна бути проти? Давайте радьтеся.
— Справа ось у чому. Ніно Гнатівно, ви любите Паустовського?
— Дивлячись що. Деякі речі люблю.
— Чи згодні ви, що це один з наших великих письменників-гумористів?
— Ну не знаю. Я його як гумориста не розглядаю.
— І даремно. Читали ви, приміром, його оповідання "Кіт-злодюга"?