Що розженеться котрийсь вершник, то й до половини гори не вихопиться — та назад! Коли це мчить сюди Іван — .мужицький син, а люди в крик:
Хто це? Хто?
Ну, молодець!
Невже доскочить?
Та хто ж він такий?
Звідки?
Всі стежать за ним. Ось кінь стрибнув угору — мало до терема не доскочив. Глянув Іван на дівчину, а то не королівна у теремі, а його суджена Олена.
Пізнала й вона Івана, привітно махнула до нього рукою.
Вдруге завертає Іван коня Добряна. Мчить знову до крейдяної гори, стрибає до золотого терема. Здіймає з руки судженої перстень дорогоцінний...
Загомонів навколо люд:
Таки доскочив! Оце лицар!
Та хто ж він, хто такий?
Може, королевич?
Може, княжий син?
Одяг на ньому мужичий...
А Іван виїхав у поле, відпустив коня, замотав праву руку ганчіркою та й повернувся до королівського саду. А в саду вже столи понакривані, на столах є що пити, є що їсти.
Сам король частує знатних гостей — королевичів та княжичів, а Олена пригощає простий люд, шукає очима Івана, підходить до столу, наливає йому вина. Бере Іван келех лівою рукою, а Олена його і запитує при людях, наче вперше оце тільки з ним зустрілася.
— Чому береш, молодче, лівою рукою? Чому не взяв правою?
Та збив пальця в кузні, славна королівно.
Ану, покажи!
Як розв'язав Іван ганчірку, так і засяяв на його руці дорогоцінний обручальний перстень.
— Це мій... мій перстень! — скрикнула радісно королівна.
Оточили Івана люди, та не встигли на нього й роздивитися, бо Олена взяла свого судженого за руку, повела до короля, а ведучи, стала тихо промовляти:
— Змій-Жеретій програв мене в карти королеві. Ото ж ти виду не подавай, що ми зналися раніше з тобою.
— Добре.
А навколо гуде народ:
— Ото диво!.. Не королевич і не княжич,— простий мужик до королівни доскочив... Простий мужик володітиме королівством
— І добре буде...
— Полегшиться нам життя. Хто знає труд, той цінує болю!
Іван хоче передати Олені голубу чарівну хусточку.
— Візьми, вона тобі знадобиться.
— Ні. Хай ця хусточка лишається при тобі. Вона ще не раз тобі послужить. Тримайся ж, Іване.
Глянув король, глянули королевичі, та княжичі, та інші гості імениті, а перед ними стоїть Іван — мужицький син. Сорочка на ньому — латка на латці, штани старі, прості, а чобіт — то й зовсім немає.
Почали імениті гості нашіптувати королю:
— Ваша величність! Та як можна отаку красуню віддати заміж за мужицького сина!
—: їй до пари — королевичі!
— їй до пари — княжичі!
То що ж робити? Що? — питається, розгубившись, король.— Адже перстень таки він дістав.
Відберіть у нього перстень, ваша величність, та йому загадайте нову задачу...
— Яку ж, яку?
— Ну хоча б таку...— І почали нашіптувати. Повеселішав король, підходить до Івана, брови хмурить,
знімає з руки перстень дорогоцінний, говорить:
Щоб я, король, та молоду королівну за такого холопа заміж видав? Не бувати цьому! — І, звернувшись до народу, проголошує:
Слухайте мій наказ. Королівське слово даю і на тому присягаюся: королівну Олену тільки за того молодця видам заміж, хто змайструє летючий корабель і прилетить на ньому до мого палацу.— Та на цім слові взяв за руку Олену і повів її до іменитих гостей...
Не журися, Іване, я тебе ждатиму,— промовила стиха Олена, а в очах її заблищали сльози.
Над Дніпром стоять високі кручі, а на тих кручах сплелося зелене мереживо лісу, а в тому лісі вже пораються хазяйські сини. Зрубали вони дерево, обрубують гілля. Коли це підходить до них дідусь у білому одязі, в солом'яному брилі, з палицею в руках.
Драстуйте, люди добрі! А чи не знайдеться у вас вогнику,— люлечку припалити?
Ніколи нам, старий, з тобою возитися. Треба майструвати летючий корабель.
Іди собі, діду, звідси. Не заважай! — Та й прогнали його від себе.
Подивився на них дідусь, сказав:
— Славне свиняче корито у вас буде. А королівну ви тоді побачите, як у жаби крила виростуть.
Та одразу хтозна-де й подівся.
Мудрували, мудрували хазяйські сини, майструючи летючий корабель, та так нічого в них і не вийшло, крім корита.
— Поїдемо, мабуть, кіньми! — сказав старший брат.—
На королівні не одружимось, так хоч добре там погуляємо.— Та й покинули роботу.
А до лісу заходить Іван — мужицький син. Зустрічає його дідусь, той самий, що золоту стрілу йому вручав.
Добрий день, дідусю!
Здоров був, синку! А куди це ти йдеш?
Розказав йому Іван, як скривдив його король та гості імениті, розказав і про нову умову королівську. Вислухав коваля дідусь та й каже:
— Я знаю, що в королів та панів очі завидющі, руки загребущі. А ти, синку, не падай духом. За тобою правда, і я тобі допоможу. Слухай, що казатиму.
— Слухаю, дідусю.
— Іди оцією стежкою і нікуди не звертай, потрапиш до високої гори, а на тій горі росте дуб віковий, у якого віти хрест-навхрест зрослися. З того дуба і починай майструвати летючий корабель.
І дід'одразу хтозна-де й подівся.
Пішов Іван стежкою до високої гори, а на тій горі дуб шумить під вітром (Могутній та розлогий, а на тому дубі віти хрест-навхрест сплелися.
Поставив тут Іван курінь, прикрив гіллям, намостив сіна, щоб було на чому спати, підкріпився окрайцем хліба та цибулиною і взявся до роботи.
Вставав Іван — мужицький син до схід сонця, а спати лягав, коли в небі зорі світилися.
І ось на горі вже стоїть корабель, тільки немає на ньому вітрил і хто знає, де їх узяти.
Ліг Іван у своєму курені та й заснув богатирським сном, коли чує — хтось його кличе і голос той схожий на голос дідуся:
— Вставай, друже, твоє щастя поспіло!
Схопився на ноги Іван, глянув, а на краю гори стоїть корабель увесь золотий, щогли срібні, а паруси шовкові, барвисті — так і надимаються під ранковим вітром.
— Сідай і лети.
Скочив Іван на корабель, паруси натягнув і полетів плавно та швидко.
Летить, летить, коли бачить: людина припала до землі вухом і щось слухає. Гукає до нього Іван:
Здорові будьте, добрий чоловіче! А що то ви робите?
Слухаю, чи зібрались до короля гості на обід.
А ви до короля йдете?
До короля.
То сідайте, я вас підвезу. Сів Слухало, полетіли далі.
Летять та й летять, коли дивляться — на дорозі людина: одна нога прив'язана до плеча, а на другій скаче.
Здорові будьте, добрий чоловіче, — гукає Іван. — А чому це ви на одній нозі скачете?