Бусли летять до лісу

Шиян Анатолий

Він сидить над річкою, у білій косоворотці, солом'янім брилі, парусинових штанях, закачаних по коліна. В тихій воді відбивається лозяне вудлище, видно кропивку. Та й густа ж вона, та й рясна, а між нею то зграйкою пропливуть краснопірки, то блисне срібляста верховодка або вирине з густого сплетіння водоростей молоденька щучка і на якийсь час замре у прозорій воді, добре видима — хоч рукою її бери. Але досить поворухнутись, як вона шугає в глибінь, і через мить біля куща аїру немовби хто бризкає на поверхню — так рясно й багато скидається там мальків, сполоханих чи оцією щучкою, чи, може, й окунем.

А над стеблиною вже тремтить сітчастими крилами темно-синя й блискуча в сяйві сонця бабка!

Над річкою лягає потужний гудок пароплава. Рибалка помічає лише краєчок труби, що, здається, пливе по сіножаті.

То заступлять її лози, то заховається вона у вербах, то знову з'явиться через хвилину, щоб зникнути потім у густій надбережній зелені.

Із-за лугу випливає, нарешті, двоповерховий пароплав "Мо-локов". Піщаною косою біжать сюди троє дівчат.

Вони спиняються біля спортивної ажурної вишки, кладуть просто на пісок свої плаття, лишаючись у купальних костюмах. Легко, звично й швидко піднімаються по східцях, і перша з них, що в багряній косинці, стає на самий край площадки, зорить на річку, жде чогось...

На тлі блакитного неба чітко вирізьблюється струнка постать. Щедро обдає її своїм сяйвом літнє сонце, немовби й воно задивилося з високого неба на дівочу красу, голубить і ніжить її теплим промінням...

Смикається поплавець, та рибалка не помічає кльову. Його увагу приковує до себе молода фізкультурниця.

Вигинається дівочий стан, напружуючи м'язи ніг. Ривок — і ось уже вона, розгорнувши руки, мов крила, ластівкою падає до теплої води. Летять бризки. На кілька секунд дівчина зникає в голубій Десні, а потім, виринувши, кричить до подруг:

— Та чого ж ви стоїте? Стрибайте...

"Ще під пароплав потрапить",— думає рибалка, не зводячи з неї очей.

Над Десною лягає протяжний застережливий гудок. Дівчина пробує вже завернути назад, але швидка течія односить її все далі від берега.

— Пропаде... по-дурному може загинути.

Рибалка стежить за косинкою, що червоніє на воді, а з пароплава знову і знову лунають застережливі протяжні гудки.

— Галю! — скрикує одна з подруг.— Та куди ж тебе понесло? До берега завертай.

Але дівчина зникає під водою... "І чия ж це вона, отака завзята?"

Галя виринула осторонь пароплава, і її сильне, загартоване спортом тіло підхопила на теплий гребінь висока хвиля.

— Ой дівчино,— зауважив рибалка,— хіба ж можна бути такою... відчайдушною?..

Здивовано глянула на нього, і в чорних очах її засвітилися веселі іскорки.

— А ви що?.. Може, гадали, під пароплав потраплю?

— Недовго й потрапити...

— Та я виросла біля цієї річки... Я, коли хочете знати, по плаванню... місцевий чемпіон!..— вигукнула жартівливо дівчина й попливла собі далі. А рибалка мимоволі стежив за нею, милуючись її спортивною майстерністю. Вона то поринала під воду, то лягала на спину, розкинувши руки, то плескалась у хвилях, мов качка, не відчуваючи втоми.

Рибалка ж змінив наживку, та все одно не клювало. "Доведеться, мабуть, прийти сюди надвечір. На заході сонця риба береться краще". Зібрався був змотувати вудку, коли це позаду хтось дзвінким, але насмішкуватим голосом спитав:

— А що, дядьку, ловиться риба?

Обернувся. Перед ним засмагла, як циганка, стояла Галя. Віяло від неї молодою силою, здоров'ям і красою. Поруч неї такі ж загорілі подруги з цікавістю дивились на рибалку.

Галя витягла з води шпагат, що на ньому було нанизано дві манюсіньких краснопірки, верховодка і йоржик.

— Оце стільки? Що ж це ви, дядьку, хіба не вмієте ловити? Та тут не те що на юшку — кошеня цією рибою не нагодуєш.

— А чому ти мене дядьком звеш? Хіба я старий?

Галя, тримаючи в руках в'язочку, глянула рибалці в очі.

Нічого не відповіла. Тільки відчув, як од того погляду наче сонячним промінням обдало йому душу, і він подумав: "Вона... Іншої годі й шукати... Прекрасний буде образ". А вголос сказав:

— Який же я для тебе дядько? Я просто... Максим.

— Це ви до нас у Літки на дачу приїхали?

— На дачу, і працюватиму тут.

Не розпитувала нічого більше, поклала в'язочку на місце, звернулася до подруг:

— Попливемо, дівчата? Захлюпотіла під ногами у них вода.

— Треба не тут рибалити. В озерах добре риб^іовиться! — гукнула Галя вже з річки, і попливли всі троє на той бік, де великим горбом лиснів під сонцем чистий пісок.

Максим обгорнув свою рибу травою, поклав до кишені та й рушив обідати. У лозах зустрілася йому ціла юрба хлопчиків. Один з них, оглянувши Максима та його вудки, лукаво запитав:

— Дядьку, а де ж ваша риба?

— У Десні плаває.

— Там риба є,— значуще проказав хлопчик і, шморгнувши носом, гукнув: — Ану дивіться, хлопці, то ж буксир пливе? — І юрбу підлітків наче хвилею змило — так швидко помчали до річки.

Через кілька хвилин рибалка був уже біля ґанку.

— А де ж твій улов, Максиме? — запитала в нього мати.— Ото просидів стільки годин і нічого не піймав?

— Та ні, піймав ось тут кілька штук.

— На юшку чи й вистачить. Що ж воно, не клює?

— Не клює. Обід уже зварили? Голодний як вовк...

По обіді Максим узяв ковдру, вибрав у кінці городу затишне місце під вербами, ліг. Дивився в небо. Воно синє-синє.

У вишині в'ються ластівки. Злегка над ним погойдуються віти верби. Думав про Галю.

"Ловка дівчина, смілива, такою й мушу її відобразити. Особливо гарні в неї очі: карі, навіть чорні. І такі вони глибокі, променисті... Коли б тільки погодилась. Я все їй поясню... Вона зрозуміє..."

Легенький вітер обвівав йому обличчя, і оця вітряна прохолода була приємною, як і невгамовний шепіт листя над головою, що мимоволі його заколисував...

Непомітно надійшов сон.

Прокинувся Максим надвечір. Узяв мило, рушник, пішов до річки купатися.

Дорогою Максим зустрів хлопчика років тринадцяти, що ніс на плечі весла. На ньому полотняна сорочка, сірі приношені штани. З-під старого кашкета визирають пасмочка вигорілого під сонцем волосся, а очі веселі, іскристі...

Максимові хлопець сподобався, і він, зупинивши його, спитав: