— Квитки вже дають, квитки! — гукав; вибігши з пристані, хлопчик. Значить, незабаром має бути пароплав. Максим віддав свою вудку й рибу хлопцям і цим немало їх здивував.
Налетів буряний вітер, розбурхав річку, зашумів у лозах і деревах.
Повтікали від річки хлопчики, поховалися.
Зайшов до приміщення і Максим. Ставши біля вікна, проти якого росла молоденька верба, він стежив за Десною, за лозами.
Немилосердно, як і тоді, під час літньої грози, метав їх вітер, било їх косим дощем. Раптом між кущами майнула постать дівчини чи молодиці. Потім знову з'явилась на кілька секунд. Максима немовби хто в серце вдарив.
— Галя!..
Не вагаючись, він вибіг їй назустріч.
— От добре... А я думала, вже не застану,— говорила вона задихаючись.— Я додому... а хазяйка каже: "Нема... до пароплава..." Я сюди помчала, а воно дощ...
Жакет на ній — хоч викрути. На обличчі краплі води. З хустини тече.
— Ходімо до приміщення.
— Не хочу туди,— сказала Галя.— Станемо ось тут, під навісом.
Буря швидко вщухала.
По Десні, наближаючись до пристані, підпливав пароплав.
Дівчина вийняла з-під жакета зав'язану в хустину сорочку, що її тільки сьогодні закінчила вишивати.
Максим дістав з кишені гроші, бажаючи заплатити їй за труд, але зрозумів, що цього не слід робити.
— Не ображайте мене, Максиме. Я грошей все одно не візьму. Хай це буде вам від мене... на згадку...— В очах її світився жаль і смуток.— От поїдете зараз, і вже я вас не побачу... Може, і ніколи більше не побачимось... Щось мені серце віщує...— І, глянувши йому в обличчя, спитала: — Чи на те літо... приїдете до нас?
— Не знаю, Галю.
— От бачите... Недарма моє серце... А ви приїжджайте. У нас добре відпочивати. У нас пляж хороший і річка...
Причалив пароплав. Зійшли на нього по трапу всі пасажири, а Максим все ще стоїть з Галею на березі.
— Ей ви, молодята!—гукнув до них жартівливо начальник пристані.— Зараз будемо відчалювать.
Міцно потисли одне одному руки.
— Галю, будеш у Києві — заходь. Мою адресу ти знаєш... Обов'язково заходь... Ждатиму...
Галя нічого не відповіла, тільки ще раз глянула йому в очі й тихо промовила на прощання:
— Приїжджайте...
Не обертаючись, він швидко пішов до пароплава.
Матроси забрали трап. Пролунав потужний гудок, завирувала, запінилась під колесами вода.
На піскуваті береги, мов кінські гриви, накочувались піняві хвилі, розмивали грунт, бушували, підмиваючи довге коріння ліз та осокорів.
Все меншою ставала пристань. А ще меншою здавалася верба, під якою голубіла знайома косинка.
Максим стояв на палубі, жадібно дививсь на дівчину, і в очах його світилась ніжність і любов...
"Зустрінусь я з тобою;.. Зустрінусь, Галю..."
1952