— Як тебе звати?
— Грицько.
— А де ж це ти був?
— Хіба не бачите? На річці... Дачників катав...
— І часто їх катаєш?
— Та щодня.— Хлопець переклав весла на ліве плече й несподівано попросив: —Дядьку, дайте закурити.
— А хіба ти куриш? Ти ж іще малий.
Грицько підбив угору козирок старенького картуза, сміливо глянув па Максима.
— Малий... А як гроші заробляти, так не малий. Я матері вже віддав сімдесят п'ять рублів... та сестра просить: "Грицько, дай на квиток у кіно". Я ж не відмовляю.
— У тебе й сестра є? — охоче розпитував його Максим. Хлопець починав йому подобатися більше.— А твоя сестра, може, в колгоспі робить?
— У вишивальній майстерні — он де вона робить, а взагалі вона скоро буде вчителька. В десятий клас цієї зими ходитиме. Треба їй на книжки, на зошити... Хто дасть? Я дам, бо в мене завжди тепер свіжа копійка крутиться. А ви кажете — малий. Я сьогодні аж сім карбованців заробив у дачників.— І він сплюнув на пісок.— Ех, оце б закурити, та ви, мабуть, некурящий. Ну, я сюди піду, а то вдома ще по хазяйству треба поратись.— І він завернув у лозняк. Якийсь час ^було видно весла, що немовби пливли над лозами, але скоро й вони зникли з очей.
Максим пішов понад берегом до піскуватої коси, де він зав-жди любив купатися.
Дачників уже не було. З кошиком в руках ходила край берега жінка.
— Що то ви там шукаєте?
— Черепашки.
— Здаєте на ґудзики?
— Ні, варимо свиням. Ото в чавун накладеш та окропом обдаси їх гарненько — так і порозкриваються. Добра їжа для свиней. Від черепашок вони й ростуть швидше, і сала набираються.
Жінка пішла собі далі, а Максим, минувши затоку, спинився біля річки. Ще багряно горів захід. Вдивлявся в нього, щоб запам'ятати оцю красу. Над самим обрієм було рожеве-рожеве небо, а по ньому наче хто розтрусив пелюстки з соняшника. А ще вище довгими смугами лягли хмарніш з багряним низом і димчастим верхом, а поміж ними, немов крізь віконця, світилося цятками ніжне, прозоре, яскраво-голубс небо.
Максим вдивлявся в оце сплетіння хмар, помічав, як поволі змінювався їхній колір, як попелясті хмарини перетворювалися на фіалкові. Поступово згасала зоря, і так само поступово мінилися й гасли відсвіти у воді.
Ось по тихій річці підплив бакенщик до дерев'яного поплавка, закріпив на ньому ліхтар, засвітив його, поплив собі далі.
Заколивався вогник, відбиваючись у воді, потім іще один, а там іще. Глянеш у далечінь — наче хто розсипає вогняне намисто,— так ті вогники мерехтять у вечірніх сутінках.
По той бік річки стояли дві жінки, просили перевозу. Не поспішаючи, відчалив до них човен. Було чути, як падали з весла краплини. У житах співали перепели, кумкали озерні жаби. Лягали над рікою тужливі крики чайок. Ось промчала одна з них над головою в Максима і каменем упала поблизу берега. А коли знялася знову в повітря, на фоні рожевого неба було помітно в її носику рибинку.
Максим, роздягнувшись, кинувся в воду. Вода була тепліша, ніж удень. На сході ще жевріло небо, але вже засвічувалися в ньому поодинокі зорі.
Після купання Максим сів на березі, залюбки слухав перепелів, що виспівували по той бік річки в хлібах; часом впліталися в ті співи деркачі або лунав різкий чаїний крик і завмирав десь у дальніх лозах.
Із-за сільських садів підводився багряний, як красоля, місяць, і займалась, рум'янилась під ним у затоці вода.
Максим пішов від Десни. Приємно пахли лози, чіпляючись гілочками за сорочку. Та ось раптом з кущів з'явилася дівчина в косинці. Пізнав її, привітався:
— Добрий вечір, Галю!
Спинилась, дивиться в обличчя, осяяне місяцем.
— А, це ви? Рибалка...— засміялась, побігла в кущі — і нема її.
Чи оця несподівана зустріч, чи сміх дзвінкий, чи короткий блиск її здивованих очей мимоволі збунтував Максима. Немов зачарований, стояв він, дивлячись у той бік, куди зникла Галя.
"Як га зірка вечірня... Скотилася — й нема. Куди ж це вона? Невже купатися при місяці? А може, на побачення до когось поспішає?"
Постояв іще якийсь час, прислухаЕОчись, чи не гомонить де парубоцький голос, чи не шелестить лоза від поквапної* дівочої ходи. Та ніде не чути нічого. Тихі лози, пахучі, замріяні... Тільки місяць обціловує й голубить їх своїм сяйвом, і від того видаються вони ще красивішими.
Вдома зустріла його мати докорами.
— Забарився, а ти його дожидай. Та всякі думки голову непокоять. Не ходи вечорами купатися, а то ще втопишся на глибокому.
— Що я, маленький чи плавати не вмію?
— Саме ті й топляться, що плавати вміють. Гляди, судорога схопить на глибині — от і пішов на дно.
— Не турбуйтеся. Я плавець добрий.— І обійняв за плечі стареньку.— Ви краще скажіть, де ви поділи мою рибу?
— Юшки наварила.
— Ви не смійтеся. Ось я завтра встану до схід сонця, піду до озера. Напевне, щось там піймаю: або щуку, або окуня.
— Добре... А то чистила, чистила ті три рибинки, та аж руки в мене заболіли...— жартувала мати.
Після вечері Максим примостився на колоді біля тину. Пройшла повз нього якась жінка з дитям на руках, привіталась. І знову нікого нема.
Потім у вулиці з'явився гурт хлопців з гармоністом, порівнявся з Максимом.
— Здоров, Якове! Уже повернувся? — І хотів було підійти парубок, щоб привітатись, та його за сорочку смикнув товариш:
— Не бачиш хіба? То ж не Яків...
І знову проходять повз нього то двоє, то троє. Але ось увагу привернула дівоча постать.
"Галя? Невже вона? Ні, мабуть, помилився".
Дівчина, спинившись біля сусідньої хати, стукає в шибку. На мить визирає з вікна обличчя подружки:
— Зараз вийду.
І двоє їх згодом наближаються до Максима. Ось уже порівнялись з хазяйською коморою, минають ворота...
— Це ти, Якове? — запитує дівчина, приглядаючись до Максима.
— Та це ж той дачник, що я тобі говорила...— І з сміхом дівчата побігли далі.
— Галю, заждіть... Спинилась, жде.
Саме в цю хвилину з-за хмари виплив місяць, і його яскравий промінь освітив її всю.
Максим помітив у її очах здивування і водночас цікавість.
Тут же, в присутності подруги, він ДОМОВИВС5І з Галею про зустріч і, заручившись згодою, так зрадів, так гаряче тис дівчині руку, що вона мимоволі розсміялася.
— За що ж мені дякувати? Краще скажіть, чи подаруєте мені потім на згадку?