В обійми до Івана кидається Олена. Обіймає свого названого брата дівчина-Лебідонька.
Слава тобі, Іване! Слава! — гукають невільниці, гукають танцівниці. Підходить Іван разом з Оленою до свого друга.
Друже мій Крутивусе, веди нас з підводного царства на горішню землю. Веди до сонця!
Наперед виходить Крутивус, розганяє воду. А біля моря на камені сидить тітонька з вузликом у руках. Літають над водою чайки, квилять, наганяють журбу.
— Донечко моя... Лебідонько моя! — промовляє мати, дивлячись на тихе, спокійне море.
Займається в небі ранкова зоря. Викочується з-за обрію сонце.
На морський берег першим виходить Крутивус, за ним Іван з Оленою та з дівчиною-Лебідонькою... Виходять Іванові друзі, виходять полонянки.
Доню моя... Лебідонько! — скрикує мати, кидаючись дочці назустріч.
Мамо! — обіймають одна одну, цілують, плачуть від радості.
Стоять Іван з Оленою на морському березі, дивляться на схід сонця.
Олена розводить руки, мов крила, говорить:
— Сонце!.. Любе моє... Здрастуй!..
А вже біжать люди вільні, щасливі, звільнені з рабства Змія. Славлять богатиря.
Стоять біля Івана друзі, говорить Крутивус:
Прощай, Іване. Сослужили ми тобі службу, були вірними помічниками у всіх твоїх добрих ділах, а тепер підемо кожний своєю дорогою.
Ні Іван.— Прощатися мені з вами ще не час. Ми ось разом з Оленою запрошуємо вас на наше весілля.
— Просимо...— вклоняється Олена.— Дуже просимо.
Завагалися друзі.
А може, й справді погуляємо? — сказав Крутивус, і погодилися з ним всі товариші.
Дякуємо вам! — І Олена знову вклонилася, а Іван вийняв хусточку голубу, чарівну, майнув нею, сказав:
Хочу я, щоб до синього моря прибув летючий корабель.
І з'являється корабель, опускається на воду край берега.
Підходить до Івана Лебідоньчина мати, розв'язує вузлик, виймає з нього шитий золотом та сріблом рушник, що його сама гаптувала, пов'язує ним молодого богатиря. Подякували їй молоді за подарунок, а тоді Іван віддав голубу хусточку Олені. Як майнула вона нею на свого судженого, так одразу став Іван у вбранні дорогому, коштовному.
— Полетимо, мій голубе, тепер до рідного краю.
А навколо стоять люди, бажають щасливої дороги та довгих літ життя.
Славлять коваля Івана — мужицького сина, славлять його вірних друзів.
Повіяв вітер морський, дужий, нап'яв барвисті вітрила, здригнув, знявся з води летючий корабель і полетів,
над морем,
над горами,
над полями та ріками,
над лісами дрімучими
до сонця, до щастя, до рідного краю.
Київ, 1959 р.