— Ніхто й ніколи ще з людей по своїй волі не приходив у підводне царство. Шлях до моїх володінь закривають гори високі, ліси дрімучі. Перетинають той шлях залізні ворота на п'яти чарівних замках. Людині тут не пройти! Але ж наказую, на всякий випадок: відкрити греблі потайні...
— Все буде зроблено, володарю!
А наказ той почув Слухало та й каже:
Іване, ще одна перепона трапиться на шляху. І ось справді щось замаячило попереду.
Скеля?
Мур кам'яний.
— Не мур перед нами і не скеля...— сказав далекозорий Стрілець.— Стоїть перед нами брама, а перед брамою щось парує.
Підійшли ближче, дивляться: так і є. Уп'ялася в землю залізна брама, а перед нею парує та кипить вода.
— Ми її зараз остудимо,— сказав Морозко і кинув хворостину.
А вода кипить.
Кинув Морозко другу, і третю, і десяту хворостину,— анічогісінько!
— Еге,— сказав Морозко.— Вода тут зачарована.
— У таку воду тільки ногою стань,— ошпаришся відразу.
— Що ж будемо робити?
І тоді вийшов наперед Крутивус.
— А може, я впораюся з нею. — і, розмахнувшись довгим вусом, ударив ним по воді, мов батогом. Диво дивнеє сталося! Зачарована вода розійшлася надвоє.
Та про це не знає Водяник. Знай гуляє собі, веселиться, коли це чують, лине в підводному царстві пісня голосна, а незабаром, розганяючи воду, першим з'являється Крутивус, а слідом за ним Іван — мужицький син верхи на коні Добряні, за Іваном всі його вірні друзі.
— Іване! — скрикнула Олена і, мов та чайка, кинулась йому назустріч.
Перехопив її Водяник-Смертоносець, кинув до вірних слуг, а сам вийшов наперед.
Хто ви такі й чого прибули до мого водяного царства?
Я Іван — мужицький син...
Ти?.. Іван... Той самий, що мої кораблі потопив, знищив моє військо хоробре?
Не я топив твої кораблі. Допомогли мені в цьому мої вірні друзі.
Водяник здивовано, але не без остраху, оглядає Івана — мужицького сина.
Просимо тебе по-доброму, по-хорошому: відпусти на волю Олену, відпусти дівчину-Лебідоньку і всіх невільників, що томляться в твоєму царстві.
Що ж, може й відпущу, коли ти, Іване, мої загадки відгадаєш. Коли ж ти загадок не відгадаєш, тоді мій меч — твоя голова з плеч.
Іване,— попереджає свого судженого Олена,— не домовляйся з ним про таке. Він тебе і твоїх друзів знищить.
Не бійся, Олено. Коли потрібно, ми зуміємо себе захистити. — І богатир Іван відповідає Смертоносцю: — Загадуй свої загадки!
Сурмить сурмач. З'являються слуги, танцівниці, охорона. Сідає Водяник на трон, оздоблений золотом та самоцвітним камінням, запитує:
Що є в світі найситіше, найпрудкіше і наймиліше? Говорить Вернидуб:
Найситіше... Хіба що кабани годовані.
— Прудкіше від ластівки немає пташки,— додає Верни-гора.
— А наймиліше, мабуть, гроші,— подає голос Морозко. Сміється Водяник. Сміються всі його прихильники й однодумці.
Що скажеш ти? — звертається морський володар до Івана — мужицького сина.
Найситіша в світі — земля-мати. Вона всіх годує, та всіх же й поїдає. Найпрудкіша в світі — думка, бо думкою враз куди хочеш перелетиш. А наймиліше в світі — сон, бо хоч як добре та мило людині, а все покидає, щоб заснути.
— Бачу.
Ти, Іване, бачиш оту гору?
Відгадав,— говорить Водяник, підводячись з трону.—
Чи зможеш з неї пошити мені кожуха?
— Чом не пошити? Пошию, але тоді, коли ти, Водянику, з піску ниток зсукаєш.
Водяник сердиться. Радіють Іванові друзі.
— Язик твій мужичий гострий, мов бритва, а розум меткий, що та блискавиця. Подайте мені горщик.
Слуги виконують наказ, даючи горщик без днища.
Залатай, Іване, оцю дірку, та залатай так, щоб і шва на ньому не видно було.
Чом не залатати? Залатаю, але тоді, коли ти, Водянику, вивернеш його навиворіт.
Водяник сердиться дужче і дірявий горщик розбиває на черепки.
Ще не все. Я хочу, щоб ти обігнав мою сестру Бистро-гонку.
Коли ти сестру виставляєш, дозволь і мені виставити на змагання мого друга Скорохода.
Бистрогонка взуває чоботи. Поряд неї стає Скороход.
Попереджаю, коли змагання ви програєте, мій меч, а твоя голова з плеч! Чи згодний ти змагатися?
Будемо змагатись! — відповів Скороход.— А куди бігти?
— Он до тієї гори й назад.
Глянув Скороход на Бистрогонку, презирливо сказав:
— Курча!
І помчали. Бистрогонка біжить нарівні з Скороходом. До гори добігла навіть першою. А коли стали повертатися назад, Скороход почав її обганяти, і тоді Бистрогонка кинула в лице йому сонний порошок.
Скороход нюхнув раз, упав під кущем та й заснув. Це помітив Стрілець, вчасно пустив стрілу. Вдарила та стріла у кущ, розбудила Скорохода. Схопився він, помчав з усіх сил. Наздогнав, випередив Бистрогонку і прибув першим.
Сказав Іван:
Загадки твої, Водянику, відгадано. Бігуна переможено.
Це ще не все! — кричить розлючений Смертоносець.— Дістань мені черевички, золотом шиті, сріблом підбиті, щоб вони якраз прийшлися по нозі Олені. Не дістанеш: мій меч, твоя голова з плеч!
Оце загадав задачу.
Де ж їх дістати?
Мабуть, не відпустить він нас по-доброму.
Що ж робити? Що?
Не хвилюйтеся, друзі. Спробую чарівну силу не на горішній землі, а тут, під водою.— І дістав Іван голубу хустину, майнув нею в повітрі, сказав:
Хочу я, щоб зараз же тут були черевички не прості, а золотом шиті, сріблом підбиті, і щоб вони якраз прийшлися по нозі моїй судженій Олені.
І не встиг він промовити ці слова, як одразу просто до її ніг опустилися черевички, золотом шиті, сріблом підбиті. Взула їх Олена.
Як на мене шиті.
Дістань іще...
Остання загадка,— попередив Іван.
Остання... Дістань мені... зорю ясную з неба, щоб світила вона в моїм підводнім царстві день і ніч. Не дістанеш: мій меч, твоя голова з плеч!
Майнув знову Іван голубою хусточкою, сказав:
— Зірко,— з'явись!
І дивним сяйвом сповнилось підводне царство. Розлютований Водяник-Смертоносець вихопив меч.
— Досі ніхто не знав шляхів до мого царства. Ви першими прийшли сюди, але не вийдете назад. Всім вам тут буде смерть!
Не злякалися ні Іван, ні його друзі погроз Водяника-Смертоносця.
— Що ж, Водянику-Смертоносцю. Бився вже я з твоїми братами, попробую ще й твою силу.
І почався поєдинок.
— Може, будемо миритися?
— Ні, Водянику, будемо битися! — І знову ще з більшим запалом наступає Іван на Смертоносця. Збиває з голови його корону царську, а потім сильним ударом валить з ніг свого супротивника.