— Я тут п'ятнадцять років, — почав він, — був і водієм, і садівником. Тепер в одній установі викладаю мову. Тобі вина? Віскі? Чи пива? І забери свої копійки! Я пригощаю. До речі, може, нам перейти на "ти"?
"Наш!", — вирішив я.
— Ти голодний? Ні? Тільки без церемоній. Офіціант!
"Їхній!" — подумав я.
— Скажи мені, будь ласка, — присунувся він саме коли я загруз зубами у піці. — Умова така: як не хочеш — не відповідай. Згода? Я хочу знати, чи маєш ти комплекс меншовартості? Через своє українство.
Я, не одриваючись від коржа, на мигах висловився в тому плані, що мене обурює таке питання.
— Молодець! — сказав він. "Наш!" — більше не сумнівався я.
— Чому ж тоді, — спитав він, — наші літератори, виступаючи тут, скрізь скавучать, ніби всі українці потерпають від неповноцінності? Хто саме? — я їх питаю. Ви? Так і кажіть: ми. А не узагальнюйте! Ти — їж, не соромся. Я сам — східняк, виріс на Донбасі. Мови ми не знали. Це — правда. Але, коли мені паспорт давали, то дільничний мент запитав, яку національність писати. Пишіть, кажу, українець. "Та шо ти, їй-богу, — він каже мені, — вродє нормальний парінь, а ето самоє... Свєта, піши єму рускій!" Ні, кажу, пішитє украінскій. Ти зрозумів? Я пацан тоді був, а свідомість уже мав таку, що галичанам — не братися! Нас всі режими нищили. І тих, хто виживе, до себе перетягали. Ти краще скажи мені, хто там у вас зараз нагорі? Хто стоїть на чолі партії, промисловості, війська? Хохли! Візьми церкву. Вісімдесят відсотків кліру — вихідці з України. Невже вони комплексують? Ні! Вони матнею не трусять. Вони діють. І живуть, як люди.
"Їхній!" — упевнився я.
— Чоловік мусить сам вибирати. Жінку, країну, мову, життя. Я потрапив сюди як? А так, що, коли був студентом, прийняв вольове рішення і зразу й втілив його. Познайомився з іноземкою і одружив на собі. Перебрався сюди, роздивився, але — не склалося. Я знайшов іншу. Пожили. Ось — наслідки.
Він дістав гаман і показав знімки двох своїх дітей.
— Скажи, гарні? Але тепер я живу з дівчиною, яка вдвічі молодша за мене. Знімаємо невеличку квартиру. Я вас познайомлю.
— Скажи, гарні? Але тепер я живу з дівчиною, яка вдвічі молодша за мене. Знімаємо невеличку квартиру. Я вас познайомлю.
"Наш!"
— Але скільки можна сякатися у вишиванки? — спитав він мене. — Ще й складати про це вірші! Військо потрібне своє, військо, а не шмарклі про мову! Працюйте з кадровими офіцерами. Шукайте виходи на бойових генералів. Обробляйте їх, перетягуйте на свій бік. Хто зараз у вас командує Київським округом?
"Їхній!"
— Підсуньте йому запальну українку. Бо це — ваш останній шанс. Ти пробач, я перейду на російську, бо наші пісні, безумовно, співучі і так далі, але ж кацапи створили імперію! Недоїдали, мерзли, нищили себе та інших, но ти ж панімаєш, как всьо у ніх праісходіт. Мужик, он што? Тяпнул спіртяґі, — да хуль там мороз! — і впєрьод, пад танкі!
"Наш!" — я підвівся й спитав, де тут у них вбиральня.
— Чекай! — він схопив мене за руку, жбурнув на столик банкноту і потяг до виходу. — Темно вже. Де ти підеш? Заночуєш у мене. Там і посциш.
Хоч як я відбивався, він запхав мене в таксі. Хвилин через десять ми зупинилися перед висотним будинком і, перш ніж зайти, двічі обійшли довкола. Кожного разу, коли я робив спробу щось запитати чи випручатися, Сашко різко бив себе пальцем по губах, вирячував очі й сичав. Піднімалися ми не на ліфті, а пішки. Біля дверей однієї з квартир він поліз до кишені, але передумав, приклав до шпарини око, тоді вухо і, не почувши нічого, вибив пальцями складний та, мабуть, зарані узгоджений ритм.
Дверні замки зацокали й на шию шпигунові кинулася струнка, але вагітна та гірко заплакана дівчина. Не відпускаючи її з обіймів, Сашко зміг і замкнути двері, й представити мене своїй любці, й пересунути всіх нас до вітальні.
Ледве вони роз'єдналися, як хтось по той бік став гупати в двері. Сашко стиснув кулаки, його коханка подала мені знак мовчати. Стукіт та галас не вщухали. Ми перебралися на кухню. Коханці злилися у поцілунку, після якого ми з Сашком через вузькі двері потрапили на чорний хід, мовчки вибігли з будинку і заховалися між баків зі сміттям.
Я його запитав, що відбувається і хто там ломиться: наші чи їхні.
Він сказав, що або ці, або ті. Батьки його вагітної подруги давно полюють на нього. Та й дружина, з якою він так і не розлучився, теж, як він дізнався, найняла аґента, щоб мати докази його перелюбу. Бо без них вона не зможе запроторити його до в'язниці.
— І отак, — похитав він головою, — кожного разу!
— То, може, я піду? — спитав я його.
— Так, — сказав він. — Вони засікли нас разом, тому треба розходитися поодинці.
Сашко пригорнув мене і сказав, щоб я йому задзвонив вранці. Бо жінка, в якої він нині ночуватиме, не зрозуміє, якщо він когось приведе.
— Але ти не журися! — сказав він і дав мені кілька порад.
— Якщо ти хочеш десь влаштуватися, то не з такою зачіскою. І не бійся щодня голитися. Це, безумовно, дрібниця, але вони на неї дуже клюють. Друге. Заборони собі плювати на асфальт. І на підлогу — теж. Я не конкретно про тебе, я взагалі. Бо то наша національна звичка. Я через це пройшов. Третє. Дистанція. В цій країні відстань між людьми не повинна бути менша двох футів. Це — шістдесят сантиметрів. У нас вона менше, тому нам тут буває важко. Й купи собі дезодорант.
— Добре, — пообіцяв я Сашкові.
— Стій! — крикнув він, коли я був на відстані бозна скількох футів від нього (а в метрах там було не менш як дванадцять гарних стрибків). Я спинився. Він підбіг і сунув мені у кишеню якийсь папірець. Поки я його витягав і роздивлявся, Сашко щез. А папірець виявився двадцяткою.
Я побрів до церкви. Незважаючи на пізню пору, ні сестра-чорниця, ні партизан Довбуш не спали. Вони мені розповіли, що приходили якісь пани і питали про мене. Я сказав, що знаю про це, й попросив у них дозволу заночувати тут востаннє.
На ранок я пішов до общаги здаватися. Мордоворіт-негр на вході нап'яв білу посмішку і потягнувся до телефону.
Але далі все було дуже культурно. Приїхав представник фірми, вручив мені квиток на найближчий рейс, усміхнувся і побажав гарного льоту. Я спакував свій портфель, вийшов на подвір'я й сів на лаву визирати таксі, яке вони для мене замовили.