О восьмій ранку в імміграційній конторі я знайшов табличку з Онуйчиним ім'ям на дверях, а тоді і його самого.
Він мене обняв, засліпив золотими зубами й спитав, яким вітром мене сюди занесло. Про себе він сказав лише, що керує вже як ефіопами, так і албанцями.
— Нам, — пояснив він, — не байдуже, кого впускати до країни.
Крім того, він був активний в українській громаді, відповідав за якусь скарбничку, співав у церковному хорі.
— Навіщо тобі це? — спитав я в Онуйка.
І він мені пояснив, що стара еміграція перебирається на той світ. Їхні нащадки вже не мають тих почуттів до далеких вишневих садків. А комусь треба звідси про це дбати. Хтось мусить підняти смолоскип, успадкувати майно дідусів і очолити писанки. Для цього потрібні фахівці.
— Я вірно кажу? — прискалився Онуйко і, не чекаючи відповіді, став випитувати, де я мешкаю, з ким іще бачився і що збираюся робити далі.
Я спитав, де в них туалет, і, як вертався, то обминув кабінет Онуйка і вчасно вискочив геть.
Біля своєї церкви я здаля помітив машину з дипломатичним номером. Довкола неї прогулювалися знайомі мені пани з фірми, яка нас сюди припровадила, й два одоробала в синіх костюмах. Видно, Онуйко вже подав сигнал. А то й команду.
Я сів навпочіпки, наче зав'язував шнурівку, відповз на бокову вулицю і довго біг навмання.
Був початок вересня. Сонце сяяло під таким кутом, що попроступали обриси й кольори всіх речей. Ліпшого часу робити вибір, мабуть, не буває. Хоча б тому, що в мене не лишилося жодної асигнації. Що ж, тим природніше буде розпочинати нове життя. Головне, що я вже тут.
Ноги, не питаючи поради, забрели до супермаркету. Я взяв візок і потяг його до овочів. Тут було представлено все, що росте в світі і з'їдається людьми, без огляду на пору року та цьогорічний урожай. Як не вродить в Австралії, вони те саме в Ісландії куплять. Або в Парагваю. Й кокоси, й імбір, і ямс (плід кохання хріну й картоплі), й якусь волохату малангу, і схожі на ганчір'я гриби, шовковицю, банани та авокадо з грейпфрутами. Аби платили. Їстівні каштани, кукурудзу, бамбукові пагони. Капусту свіжу та квашену, огірки солоні й різані, перець кількох кольорів і траву для приправ. Щоб тільки покуштувати всі ці чудеса, мого життя не вистачить!
Овочі блищали в штучному світлі, розкладені купками та охолоджені рефрижераторами. Кожні п'ять хвилин усю цю порнографічну красу рівномірно зволожували водограйчики.
За овочами під стінами тяглися сири всіх часів і народів, завали м'ясива та риби, пакунки і слоїки з тим, що людина навчилася робити з козячого та коров'ячого молока. Від стіни до стіни височіли ряди з бакалією.
Цілодобово табуни вантажних мамонтів випорожнювалися пакунками, ящиками, коробками й барилами їжі. Десятки працівників розставляли її на полиці, тягали між рядами, міняли цінники, стежили за тим, щоб не вийшов термін вживання, прикрашали стрічками й кульками, обставляли живими та паперовими квітами.
Так, це була вона — заграниця. З Монмартрами, Хемінгуеями та Джімі Гендриксами. Але чи зможу я знайти для себе тут якусь нішу? Серед цього змащеного, надпотужного механізму. Щоб я колись міг на свої, на зароблені спокійно гризти свій ямс чи смоктати малангу? Ще й їздити по всьому світу, не питаючи дозволу в жодного з Онуйок? Як мені втекти від них? Як би так стати мишею і причаїтися серед круп? Бо я так більше не можу! Ті женуть, ці полюють, а тим часом скажено хочеться їсти.
Вся ковбаса була в цупкій обгортці. Навіть у відділі делікатесів її загортали так щільно, що витягнути шматок і непомітно запхати в рот я не наважувався. Хліб також лежав у запаяних мішечках. Я підійшов до прилавку з салатами, вхопив маслину, гриб і потягнувся був за помідориною, коли раптом якась біло-рожева бабця подала мені полумисок і ложечку. Бо кожен тут насипав собі що хоче, а платив на касі.
Я сипонув собі здуру три ложки цибулі, тому що вона була поруч. Коли добродійка відійшла, я, не розжовуючи, заковтнув цибулю, а білу тарілочку застромив поміж шкільним приладдям.
А от що і справді погано лежало, так це виноград і арахіс. І печиво. Я зробив кілька зальотів довкола свіжої випічки і брав не два-три, а скільки влазило в жменю. І їв його не зразу, і не там, а серед зубних паст, прального порошку й одеколонів. На закуску я смикнув кавового зерня і зжував його в пил.
Але тут я помітив, що стою якраз проти дула телевізійної камери. Я скинув піджак, згорнув його й кілька хвилин петляв супермаркетом. Нерви не витримали, і я ледве добіг до вбиральні. Одмучавшись, я жбурнув усе, що накрав, у смітник і наповнив кишені м'якими серветками. Спинять, скажу їм: робіть, що хочете, а без паперу я не можу! Це — моє право, як людини.
Але ніхто мене не чіпав. Я пройшов кілька кварталів, побачив автомат і на останні монетки набрав номер шпигуна Олександра Сашка.
Сашко сказав, що він Цюрука пам'ятає й просив йому теж передати вітання.
— Але, — сказав він, — я сьогодні зустрітися з вами не зможу.
— Не зможете, — повторив я.
— Ні, не зможу, — сказав він.
— Чому? — запитав я.
— Бо я зайнятий.
— Ага, — сказав я.
— Так, — сказав він.
— Отак, значить, — сказав я.
— А завтра? — запитав він.
— Завтра, — сказав я, — буде запізно.
— Чому? — спитав він.
— Отаким чином, — сказав я.
— Добре тоді, — сказав він, дав адресу італійського ресторану і попросив бути там о пів на сьому.
— А як я вас упізнаю?
— Про це не турбуйтеся, — сказав він, — я вас не пропущу.
І справді, він підійшов ззаду, гукнув мене й простягнув руку.
— А як ви, — запитав я, — здогадалися, що це — я?
— На всіх нас лежить тавро, — пояснив він.
— Яке тавро?
— Печатка.
— Яка печатка?
— Табірна. Тому що всі ми — з соцтабору.
— Й на чому вона у нас стоїть?
— На всьому. В когось — на одязі. В інших — на поставі. А найчастіше — у погляді.
— А в мене?
— Вас я впізнав зі спини. Але годі про це! Що ви будете пити?
З себе він був такий, що міг зійти і за фіна, і за молдаванина. Мав трохи сивини й зморшок, але його вік крізь них не прозирався. Інакше б його у розвідники не взяли.
Дарма я у Цюрука не спитав, чий Сашко шпигун: наш чи їхній. Треба нажертися як слід ще до того, як він почне вербувати. А потім втекти через каналізацію.