Пісні Бітлз

Диброва Владимир

Пісні Бітлз

* WHY DON'T WE DO IT IN THE ROAD

/Noone’s really watching us,

Why don’t we do it in the road/

Я прокинувся о сьомій і визирнув у вікно.

Новий день починався так празниково, що, ставши спиною до інших пожильців готельного номеру, я перехрестився. З незвички хрест вийшов кривенький.

Напередодні сесії мені до ранку дали книжку про Достоєвського, де бог писався з великої літери. Автор – Бердяєв, видано у Парижі. Я дещо законспектував, бо з цим Богом треба ще розібратися.

Водіїв уже не було. Вони встали о п’ятій, щоби до спеки промчати свої чотириста кілометрів. Я доїв їхнє сало з помідорами, забрав паспорт у чергової та вийшов на трасу ловити машину.

Юне, зухвале сонце дерлося на верхівку неба. Я йшов дорогою і співав "Ой хмелю, мій хмелю", потім, розгедзькавшись, затягнув із Бітлз "WHY DON’T WE DO IT IN THE ROAD".

– Ніхто за нами не стежить, чому ж, – голосив я, – чому ж ми цього не робимо на дорозі?

Три курси позаду, два – попереду, практику відробив, їду до моря і ні про що не дбаю. Жадана свобода, прозора й ясна, живилася світанковим повітрям і барвами від копиць.

Чому б нам негайно й завжди так не жити? Не здатні? Не хочемо? Боїмося? Чого? Бо якщо душа – безсмертна, тоді виходить, що...

Поруч зі мною спинився ЗІЛ і водій почув історію про бідного студента-археолога, що, їдучи на практику, відбився од своїх.

Він підвіз мене до містечка і завернув. Я подякував і пішов далі.

Під горою стояв міліцейський "бобік". Звідти вистромився сержант і на миґах наказав мені підійти.

– Звідки? – спитав він у мене.

Я сказав. Сержант здивувався і вилаявся.

– І далеко йдеш?

Я сказав. Він попросив документ.

– Турист, значить, – він недбало гортав аркуші, – а чого це штампик прописки стоїть раніше, ніж дата видачі паспорта?

До кордону було далеченько, на мені були відпрасовані штані, тому, коли сержант наказав сідати в машину, я не опирався, а попросив лише вивезти мене потім на трасу.

Сержант завів мене на другий поверх міліції до кімнати старшого лейтенанта. Той узяв мого паспорта, назвав по імені-батькові і попросив розказати, що я роблю у їхньому районі.

Брехати про археологічну експедицію було небезпечно, і я сказав правду: їду на південь сам не знаю для чого.

– А чому не на поїзд?

– Грошей немає.

– Навіщо ж їхати, коли грошей нема?

– На їжу в мене вистачить.

Лейтенант не пойняв віри й порадив казати правду, бо він усе перевірить.

– Будемо тримати, – сказав він, – доки все не з’ясуємо.

Я пригадав, що десь у Криму мали бути художники.

– Їду до них, щоб навчитися малювати.

– А чому вдома не вчився?

– Часу не було.

– А що в тебе там у рюкзаку?

Я видобув торбу з милом і пастою, спальник та загорнене в целофан мистецьке знаряддя: фарби, загальний зошит, збірку поезій Рільке.

– Поки що, як бачите, не змалював нічого, але сподіваюся...

– Стоп! – схарапудився офіцер. – А це що таке?

Зі стосу паперів він витягнув кілька аркушів. То були відбитки виданої за кордоном книжки прозових творів Осипа Мандельштама. Жінка, яка тайкома робила мені копію, клацнула деякі сторінки двічі. Я взяв їх, щоб робити нотатки або зужити як туалетний папір.

– Розмножувальна техніка! – Очі старшого лейтенанта спалахнули, і він заглибився у читання.

На першому аркуші стояла назва "Меньшевики в Грузии", і згадувався Каутський. На другому й третьому – уривки з "Путешествия в Армению", чотири сторінки поштампованої на нерівні абзаци поетичної прози. На четвертому – коментар, який починався словами "не понятый современниками философ-мистик Леонтьев", а закінчувався "многочисленные манифесты".

– Звідки це в вас? – лейтенант був гарний на вроду, стрункий, смаглявий, з розумними недовірливими очима. Він стажувався на курсах і добре знав, що то за небезпечна річ – розмножувальна техніка.

– Це – туалетний папір.

– Я питаю, де ви його дістали?

– Знайшов.

– Де?

– Біля кінотеатру, там, де палітурна майстерня.

– Що ви робили там?

– Замовляв палітурку на курсовий проект.

– Проект чого?

– Курсу.

– Якого?

– Третього.

– Ці аркуші вам видали у майстерні?

– Я їх знайшов.

– У майстерні?

– Ні, біля неї.

– На вулиці?

– Ні, от дайте, я вам намалюю.

Щоб не дрижала рука, я обхопив ручку всіма пальцями і почав малювати складний план-схему подвір’я з безліччю переходів, приймальним пунктом склопосуду, слизькими сходинками, смітником з голубами, де рівно такого-то травня, точніше сякого-то червня цього року я, вийшовши з палітурної майстерні, шукав, у що б загорнути свою курсову, і надибав ці аркуші, які привернули мою увагу, але я їх не читав, а взяв з собою в дорогу, щоб використати.

До кімнати після дзвоника старшого лейтенанта зайшов високий, схожий на позитивного кіногероя дядько з сердитим поглядом.

– Що це в тебе за гастролер? – запитав він лейтенанта.

– Емісар, – відповів той, розкладаючи речові докази, – ось перевозив літературу.

Дядько взяв аркуш, почав уважно читати. Його чоло, мов пісок у березі, вкрилося паралельними брижами. З усього написаного він розібрав лише два слова, "меншовики" та "в Грузії".

– Що там у нього в торбі? – спитав він.

Старший лейтенант наказав мені перегорнути всі книжки та папери.

– А там що?

– Це, розумієте, мій учбовий зошит, тобто я не те, щоб учень, але вивчаю дещо, виписую... Ось подивіться.

Я впився нігтями у сторінки, жмакав їх, перекидав з одного боку на інший, щоб тільки поміж бітлівських текстів вони не розгледіли заборонених прізвищ Грушевського та Єфремова.

– Ось подивіться, – тицяв я пальцем у виписки з Воробйова й Тютюнника Григора.

– Ладно, – сказав дядько в цивільному, і я з полегкістю закрив зошит. З того боку охайним письмом було законспектовано всю працю Бердяєва, де Бог писався з великої літери.

– То що робити будемо? – запитав стрункий лейтенант у кіногероя.

– Дзвони. Нехай вони розбираються.

– А який там номер?

Дядько назвав йому номер, а мені наказав спускатися з ним.

– Речі залиште тут.

Мене завели до приймальні, де висіла мапа району й де рядова міліція ґирґалася з п’яницями.

Так от чому ми цього не робимо на дорозі, вмить розкумекав я, поки розумноокий старший лейтенант на другому поверсі набирав номер.