Між будинком і хідником росла яблуня. Й це було дивно, бо тут на вулицях фруктових дерев я не помічав. Хтось, мабуть, колись жбурнув недогризок, одне із зерен пустило пагін, через чийсь недогляд його не зрізали, так воно і доросло до плодів. Земля довкола дерева була геть вкрита падалкою. Ніхто не піднімав яблук, і вони, трохи полежавши, ставали гниллям. Хоча, якби це було в нас, то могли би піти в компот і на сушку. Тепер, скоріше за все, вони, оминаючи шлунок, розкладуться і стануть компостом.
А з іншого боку, якби все йшло на продаж, то тут би ніколи не виросло дерево. Тепер, принаймні, є надія, що з цих гниличок на той рік щось виросте.
Тобто, подумав я, з погляду Природи, падалиця, мабуть, є набагато ціннішою, ніж те, що сяє на прилавках їхніх супермаркетів! Бо вона створює ґрунт для життя майбутнього. Й думку цю варто десь занотувати. Щоб зробити з неї есей про трагедію нашого покоління.
Під'їхало таксі, в якому, крім водія, сидів напівнімий чоловік. Він був зі мною до самої посадки і пильнував, щоби я ніде не чкурнув.
У літаку я так зігрівся аерофлотівською горілкою, що й півдоби перельоту, і митницю пройшов на автопілоті. В Борисполі впхався в автобус і не заплатив ні копійки. Нема в мене грошей — і квит! Робіть, кажу, що хочете. Я повернувся, блін, на рідну землю!
Проспався. Пішов на роботу. Вони мене питають: нахера ти так зробив?
— А хто ж, — кажу їм, — якби не я, подбав про нашу зміну? Там, на чужині! Я мав таємне завдання. Плекати молоді кадри.
— Ти сам, — кажуть, — кадр, яких мало!
І сміються. А я їм на це — заяву про звільнення. Розвернувся і пішов додому. Й минулося. Навіть ніде не тягали. Бо тепер — не те, що колись.
Післямова
(Сон)
До п'ятниці я, безумовно, нічого не встиг. А точніше, й не брався. До понеділка також. Весь наступний тиждень не відповідав на дзвінки (раптом це — пацани з журналу). Потім накидав план розмови (мовляв, я все давно підготував, але не маю грошей на друкарку, а в мене машинка без українських літер, поламана, через що й вийшла затримка) і сів набирати номер редакції. Ніхто не відповів. Теж мені — бізнесмени! Я до пів на шосту не злазив із телефону, а вранці пішов до них.
Двері були зачинені, але всередині гриміли молотки й дирчали дрилі. Я стукав, крутив ручку, а потім вийшов на вулицю і став жбурляти у вікна грудки землі. Через хвилин п'ятнадцять мене помітили й обматюкали. Але то були не висвітлювачі "білих плям", а бриґада ремонтників. Вони мені пояснили, що журналу тут уже нема, бо цю кімнату, разом із будинком та цілим кварталом, купила якась австралійська фірма. І перше, ніж везти сюди білі меблі, замовила їм повну дезактивацію приміщень, щоб нічим совітським і не смерділо. А редакційні хлопці, з журналом, комп'ютерами та всім іншим обладнанням (подарунок діаспори на "розбудову держави") десь розчинилися.
Я ледве назбирав на пиво, знайшов тихе подвір'я, сів на лаву й гарно приклався.
Що ж, подумав я, це логічно. Так, мабуть, і треба, якщо все довкола валиться. Й доки воно не докришиться до кінця, до пилу — нічого не буде.
І добре, що я їм нічого не дав. Ні Бурдикової спадщини, ні своїх коментарів та нотатків. Бо, навіть, якби я знайшов його твори й довів до ладу свої думки та спогади, вони нічого б не надрукували. Видали б якісь окремі шматки, але не заплатили б (я знаю цю братію!). Або сховали б тираж у підвал, де його завалило б трухлявою стелею. В кращому разі, цей твір через ганебний друк (на якомусь туалетному папері!) пройшов би непоміченим. Якби хтось десь принагідно й лайнув його, то це було б пальцем у небо і наздогад буряків.
Уявляю, що вони казали б! Що Бурдика не було. Що я зліпив цей образ на базі власного життя, безмежно ідеалізованого. Я б, звичайно, навів їм докази історичності Бурдика і показав би писані його рукою чорнетки. Вони б на це сказали: так, чоловік з таким іменем колись жив, і він мав певні здібності. Але йому бракувало волі. Тому він хапався за всяку зачіпку, щоб жодної справи не довести до кінця. Він розумів це і прагнув смерті. Що ми (тобто, я, Бурдик, ще дехто) були, якщо розібратися, невіддільною часткою системи, проти якої баламутили. Що наша опозиція була лише маскуванням власної немочі. Що я — некрофіліст. Двійник. Сальєрі. Що я заздрив не лише Бурдику, але й Гурському. Й матимуть певні підстави.
А так я на них можу покласти отакенного прилада.
Сиджу собі на осонні, цмулю тепленьке пиво, сперечаюся на різні голоси. Точно як колись ми з Бурдиком.
От пишуть, квітень — жорстокий місяць, кажу я йому. А чому, знаєш?
Він мовчить.
Тому, пояснюю, що кожен, поки сидить у землі, мріє, що він — троянда. Чекає на свою весну, сподівається. Нарешті, сніг зійшов, дощ упав, сонце на тім'я тисне. Все пнеться у стовбур, випускає листя, а тоді — глип! — і всі бачать, що ти — не троянда, а кульбаба. Що скажеш?
Мовчить.
Бо сорок два роки, кажу, це — не хріп собачий. Це, кажу, Архун. Він же Шиздець. А я не маю ні медалі, ні фотографії на тлі свого полкового прапора. Ще й тимчасово ніде не працюю. За двадцять год стажу вислужив собі кімнатку у комунальній квартирі. Молодша дочка мене знати не хоче. Син Льошка закінчив торік школу. Шибеник. Вдарився у якийсь бізнес, купи-продай, їздив до Польші з друзяками, пригнали "мерседес" під вікна. Знайшов права (я йому кажу: ти обережно з цим!), наліпив туди свою фотографію, а водити ж не вміє!
А пам'ятаєш, питає мене раптом Бурдик, як я тобі колись, у восьмому класі зізнався, що люблю ту дівчину...
У блакитному светрі, кажу я йому (а тоді у нас форм не було і ходили до школи хто в чому).
Так, каже він. Тепер я, каже, розумію, що то було зовсім не перше статеве почуття, а щось на порядок вище.
Вище й гостріше за секс, кажу, людство нічого не вигадало.
Не кажи дурниць, він мені заявляє. (Це він, мабуть, згадав, що я тоді йому відповів. Що я також її люблю, ту дівчину у блакитному светрі.)
Пригадуєш? — питаю його.
Так, відповідає він.
Але, кажу, я тоді тобі збрехав. Я бачив, що ти з неї очей не зводиш, і вирішив теж закохатися. В неї ж. Щоб бути, як ти.
Ну і добре зробив, каже він.
Ні, кажу.