Здається, моя помилка. Чого поліз у партію? Хіба нема безпартійних істориків та аспірантів? Сидів би собі тихо безпартійним, не було б усього цього чортовиння, з Майєю вкупі. Оце то забезпечився! Перестрахувався.
58
Учора й сьогодні Гаїна жагучо хотіла бачити Вродливого. Забула б за колючі дроти умовностей і підбігла б до нього з усім своїм найкращим. І його не було. Але чому ніколи так гостро не відчувала його відсутности, як тепер?
Коли не буде його й далі — Гаїна потужить-поту-жить, та й почне байдужніти, як от байдуже їй до розкоші. То — не для неї! Її дивацтва, відлюдність та внутрішній, нікому нецікавий і незрозумілий сад, ритм на-ростаннй-палахкотіння й спаду-завмирання душевних сил, ще більше запустять своє коріння.
Хтось там скаже: ніякої користи світові. То… то чи вона сама — не частина світу? А хоч би й хотіла себе змінити... Вдачі ніхто не переробить. Треба якось до-калатати той час, що покладено жити.
От був би конфуз, якби Гаїна із своїми приязнями та щиростями вдалась до Вродливого, а він зчудовано видивився б! Живе він якимсь своїм змістом, нема в ньому потреби її бачити… То тільки вона прив’язана павутинами-мотузками...
"Наукова робота"! Який глум! Аж чотири рази: ха-ха-ха-ха! Ні, п’ять разів, ні, цілу годину, на весь світ: ха-ха-ха!
Доведетеся тобі, предку Мадію, Прототієвий сину, вдовольнитися тими чотирма сотнями коней, що поховані з тобою в могилі на Кубані. Історика Мадія не буде.
Розділ 3
1
Микола йде вестибюлем і несе важкий тягар свого приниження. Щойно там, під дверима кабінету наркома освіти, почув він, що його наукові аспірації — тільки мильна булька. І не з уст самого наркома, а лише наркомового секретаря. Нарком не мав часу його прийняти.
Щоб знечулити чергову кінську дозу отрути, і йде він оце знов до своїх друзів-книжок, до книгозбірні, може там прийде до пам’яті.
І що це було допіру? Чи йому привиділося? Гаїна Сай до нього говорила? Може це яка галюцинація? Що ж хотіла вона сказати?
2
Ну, листи вже непотрібні! Непотрібен і той останній, можна подерти. Вже крапку поставлено. І Гаїна не шкодує. Жаль тільки цієї залі. Але, — де п’ють, там і ллють. Тепер шукатиме зміни, світ-заочі, не можна вже їй сюди!
То що ж, із цієї хвилини вже слід дати заголовок третій частині цього зошита. Це вже післямова роману "Синя Панчоха". Був "Зойк Синьої Панчохи". Було "Скрипіння Синьої Панчохи". А тепер? "Позіхи Синьої Панчохи" чи що? Так, позіхи, бо порожнеча. Пустка, що її треба чимось заповнити.
Буду працювати удома, а в вільний час ходитиму по садах та парках. Геть читання! Геть висиджування по книгозбірнях! Непотрібні турботи про порядне взуття! Бійся тепла, що на дні таїть отруту!
Та й о! Мужньо сприймай самотність, що на неї приречена змалку!
І якщо Гаїна тепер у розбурханому стані, ні про що інше думати не може, то вже тієї людини в її вихорі нема. Та людина ні при чому. Вона перейшла крізь усі Гаїнині іспити й, не розмовляючи, Гаїна знає: людина та не мала ані крихти тепла. Гра уяви підвела Гаїну, обдурила. Нікому вона непотрібна!
3
І вчора Гаїни Сай не було у книгозбірні, і сьогодні нема. Що ж Микола має зробити? Може… Може розшукати її адресу? Ось скоро вже його в Києві не буде, то треба зробити це тепер. Хто ж міг би знати, де вона живе?
Його турбує це. Значить, щось важливе, як вона звернулася?…
4
Гаїна прокинулася з гострим почуттям: я — осміяна! От, плоди довірливости й нездатности бути штучною. Ось тобі!
Ні, Гаїна не шкодує. Вона ж увіч побачила, що створила собі мрію, а там — нічого нема. Банальний і аляпуватий. Гаїна думала, що під тим виточеним мармуровим чолом є душевна тонкість… А виявилося, що отой нудист Трощенко — і то цікавіша істота.
Що я зробила? Нащо? Що штовхнуло мене?
Розмовляла з Трощенком у фойє, він доконував Гаїну своєю черговою п’єсою. Проходив оцей манекен...
Ще треба було йому зупинитися на мить, — мов вражений, мов для привітання. Справді, скільки це часу, як бачили одне одного? Гаїна перериває Трощенків монолог, каже: "Вибачте, одну хвилину!" А слідом за цим: "Почекайте, я хочу…"
І...
— Ви до мене? — здивовано обернувся Пагуба.
— Так, я хочу щось запитати.
— Відносно чого? Ну, я вас слухаю...
Гаїна відчула себе прибиральницею, що з мітлою зайшла до кабінету начальника й, перешкодивши підписувати папери, просить підвишки заробітньої платні. "Відносно чого?"... Все можна простити, тільки не такий суржик. Інтимно вийшло, що й казати! Як тільки почула це "відносно чого, я вас слухаю", все в Гаїні збунтувалося. Весь її порив пропав. Здмухнуло.
— Я... — героїчно почала була й зірвалась. — Ах, ні...
Муки цієї хвилини, коли не можеш поривного сказати, а іншого не знайдеш нічого, коли таким тупим бевзнем стаєш, — можна втишити тільки провалом крізь землю.
— Ну, давайте! — протекційно підбадьорив "прибиральницю" "начальник".
— Ні, я вже іншим разом запитаю, — не знала, що белькотала Гаїна.
— Давайте, давайте… — ще підбадьорливіше умовляє "начальник".
Гаїна вже більше не може витримати цієї палі. Вона відступає, знічується, зникає. Однаково, ніяка сила не примусила б її говорити отут на сходах із людиною, що запитує "відносно чого?".
От, на кого тратила вона свою душевну енергію! Гаїна думає так: коли б ця людина була тонка й чутлива, то не пішла б вона отак додому, не добившись розмови.
Нащо ж він увесь час стежив за нею? Що за спорт? Добре, що Гаїна подивилась просто в вікно цієї халупки, побачила, що там, — тепер уже ніяке чарування її не пройме. Добре, що вона себе так обставила: тепер кожен рух її в книгозбірні буде її ганьбою.
5
Вже місяць минув із того часу, як заговорила Ляодіка. Микола щодня виглядає її — і нема. Що вона мала йому сказати? В ту хвилину Микола був такий розтрощений, потоптаний, ошелешений… І сам не второпає, як тоді все скуйовдилося. Що за дика коза?
І от у Миколиній свідомості все міцнішає переконання, що він мусить цю дику козу розшукати. Але як? Хто може знати, де вона живе? Він прийшов би просто до неї додому. Причин на це кілька.
Перша — останні дні в Києві. І хтозна, чи доведеться ще коли зустрітися. Гаїна ж Сай дала Миколі дуже багато, вона того й не знає. От, чогось ні від кого не йшло на нього стільки творчої енергії думки, бажання мислити, працювати. Хотів би їй це сказати. Невже ж тільки тому, що вона — істота жіночої статі? Ті, яких він знав, були зрозумілі, але ні від однієї не вихоплювалася ця чарівна іскра, що не потребує й дотику, а запалюється.