— І чого ти ще хочеш? — перебив Микола пащекування, навіть не беручи листа з її рук, щоб самому читати.
— Я вже нічого не хочу більше, як маю! — Майя з апльомбом заклала ногу за ногу. — Знаєш, де я взяла твою нову адресу? У партійному комітеті. Я там сказала, що ми, — жінка й чоловік.
— Де це написано? — скрипнув зубами Микола.
— Не турбуйся! Але ти повинен бути мені вдячний.
— Я — вдячний?
— За те, що я принесла тобі добру новину. Призначення на Урал тобі не буде.
Що вона меле? Яке призначення? На який Урал? Микола на Урал не просився.
— Так! І дякуй мені, що я випросила тебе й ти залишишся на Україні.
В Миколі підносилася хвиля люті. Взяти б і викинути це зінське щеня за двері! Прийшла мене шантажувати тут! Але це, знов, дуже цікаво. Ми ще нічого не знаємо, ще місяць до закінчення учбового року, як уже десь у якихось кабінетах призначають, лічать, мов курчат у койці, — що на юшку, а що на печеню. І тому Микола стримався. Що вона ще виплеще своїм нахабним краканням? Отже, мене "призначають", а вірніше, засилають...
— Хоч би і на Сибір, хоч на Камчатку, хоч на Чукотський півострів, — аби здихатися фурії, — проте не витримав він.
— Не турбу-у-йся! — проспівала Майя. — Я за тобою й на Огненну землю, і на полюс, і ще далі, якщо можна буде… Але я тебе випросила, пам’ятай. І май на увазі: це вже другий раз я тебе врятувала. Твоя пам’ять, мабуть, тримає, що зроблено з поклонниками Зерова й послідовниками школи Грушевського? А тепер — адьє-о-ревуар, не буду заважати тобі в твоїй науковій роботі. Проведеш мене трохи?
Вона "не буде заважати"! Цілий вечір тремтіла душа, всі фібри, всі нерви від обурення. "Науковій роботі…"
Лють його відступила трохи на задній плян лише тоді, як почав читати Надійчиного листа. Справді, дуже цікавий. Писала вона аж із Північної Осетії. От, куди може занести доля людину. Писала, що й досі не може звикнути до тамтешніх звичаїв.
"Уяви собі, — писала вона, — всі в селі, де народився мій чоловік, вважають себе братами й сестрами. Уяви собі, приїжджає до нас у місто із села такий брат, а по-нашому, односельчанин, і гостює собі, живе, — він бо в себе вдома. Може він гостювати тиждень, місяць, рік і більше, — та й вважає це своїм правом. Він же в своїй родині. Яко братова жінка, я маю йому варити, прати, вслуговувати за столом. І непристойно було б з мойого боку виявити хоч виразом лиця своє невдоволення…"
Який не був схвильований Микола, а це його наелектризувало. Живий родовий лад! Десь із підпам’яті виступило, що осетини це ж нащадки алянів, савроматського племени, і що мова осетинська вважається модерною паростю скитської. То це ж те саме подають і старовинні джерела про родовий лад у скитів. Вся громада — брати. Вирізнялися лише покоління — батьки, молодші, діти. Діти вважалися дітьми усіх старших, та воно й зрозуміле… То ж недаром греки-хро-нікарі так прославляли чесність і щирість скитів, їх родову спаяність, справедливість... Не треба заглиблюватися в минуле, коли можна це спостерігати ще живцем.
Для тогочасних греків оцей родовий побут уже був минулим, незрозумілим пережитком, як видно з Гомерової "Одіссеї". Оті "сватачі" Пенелопи викликали загальне обурення тим, що роками сиділи в домі Одіссея, пили-їли, розважалися й бавилися у чеканні, поки Пе-нелола вибере котрогось із них. Бо ж вони всі були брати (як у сучасній Осетії) і всі були законними чоло-віками Пенелопи, замість загинулого Одіссея! Дім Одіссея — і їх родовий дім, його отари овець та череди — їхні також. Оце ж і Надійка опинилася в такому старому-престарому індоєвропейському роді та й нема як нарікати…
Спокійний, з відтінню гумору, тон Надійчиного листа вплинув утихомирливо й на Миколу. Не знати, що керує людською долею. Ось Миколине нещастя стало щастям колишньої нареченої. Невідомо, що зле обернеться на добре, і навпаки.
Одне з цього всього добре й для Миколи: він може без закидів сумління писати до Надії й розпитувати її про осетин-алянів — (може і йому що здасться?). Вона ж там напевно й мови вивчилася, і не від того, що в селі їхньому буває. То цікаво, які там у них звичаї...
А з Майєю ми ще дамо собі раду! Так лясну по руках, що довго буде пам’ятати, як то оклепувати облюбовану жертву!
56
"… Багато разів павутинка еманації простягалася між нами й багато разів обривалася. Тепер вона обірвана.
Можливо тепер, коли цей "павутинний роман" на грані між дійсністю та спогадом, час мені запитати Вас: чи Ви не суцільна гра моєї уяви?
Про це багато разів поривалася я запитати Вас, але смертельний страх охоплював мене завжди, коли я до Вас зближалася. Виростав неперехідний вал, вищий за мене. Ще нікого в житті так не боялася я, як Вас, і від страху ставала скована, наче змертвіла.
Ви не раз бачили погляд мій, погляд сомнамбули. Я питала себе: "Що це за з’ява? Може фантом? Чому ця незнайома людина так притягає мене й так лякає? Чому кожен той погляд відбивається в мені спалахами й пожежами? Чому безперестанна думка так виснажує й вимучує? Може варто поговорити раз — і все розвіється?
Але не знаходжу в-собі сили для цього.
Я більше не хочу витрачати на це свою душевну енергію. З цим листом приходить до мене велика полегкість. Кінець загадці! Кінець грі уяви!"
Багато вже листів порвала Гаїна. Але цього листа покладе вона на столі перед Вродливим. Добре чи зле, шукає Гаїна виходу, як уміє. Так їй здається, що з цим листом приходить до неї велике облегчення. А як буде насправді?
Що ж Гаїна робитиме, коли після цього в читальню не можна буде зайти? Куди себе подіти? От, заковика! Тут вона має хоч таке-сяке духове пристановище у цій безлюдній самотності, а тоді? Чи рядити так свавільно своєю долею?
Так!
Ні!
Щось треба вчинити!
57
Ці оббивання порогів у партійному комітеті, у Наркоматі освіти, у відділі науки Цека партії, — добування перепусток, із чеканням, поясненнями, вислухуванням нотацій… Яких це коштує нервів! Тут не нервів, а сталевих тросів треба. Скільки б він за цей час прочитав, передумав, розшукав!...
А для чого? Чи не однаково? Чи поможе це?
Ні, я мушу! Відчиститися від болота, що наліпила на чисте ім’я Мадія причепа. Чого це вона має Миколу рятувати? Він сам уміє. Від чого вона має його рятувати? Що він таке вчинив проти влади чи проти уряду? Секретар університетської організації закинув відсутність громадської роботи, — одне, що й міг. Нема активности! Так, наче активність це — торохтіти-тарабанити на зборах заяложені промови, складати докупи штамповану фразеологію. Активність мозку — для них не актив-ність. І це ще в університеті. А коли стане вчителем, то так і будуть ганяти по всяких громадських навантаженнях!