Микола приїхав до Києва з великими надіями. Рік учительського стажу вже за плечима. За цей рік він встиг опрацювати нову тему, вже й вислав її на перегляд керівникові катедри історії. Професор хотів би бачити серед аспірантів і Миколу, — так написав. Що ж, перешкод особливих нема. Майя вже перестала піклуватися його долею. Захоплена своїм інженером, не обіцяє більше рятувати його. Малий Атійко росте у Миколиної матері…
Часу він має дуже мало. Микола приїхав, щоб включитися в експедицію, що мас провадити розкопи на Кубані. Ось, яке щастя йому всміхнулося! Але як же може він, у Києві бувши, та не зайти до дорогої книгозбірні, де проминуло стільки незабутніх годин і днів? Зайти? Не заходити? Ще якийсь хвостик думки прошмигнув… А може не заходити? Така чудова неділя, таке синьошовкове небо, — чого б то сидіти у книгозбірні, коли твоє місце на Дніпрі, на піску?.. А ще ж до Тараса-Аріядни зайти б, Василя може побачити...
Але ноги вже самі понесли вгору сходами, вже він відчинив двері тихої залі з грубими хідниками, з високою скляною стелею, з приглушеним шелестом сторінок.
Уже здалека бачить він струнку, гарно окреслену постать. Вона сидить у глибині залі близько вікна. У тім самім легкім картатім пальті. Сидить вона спиною до входу, можна бачити тільки пів її обличчя. Але Микола відразу впізнав. Той самий чистий овал, пряма лінія переходу чола в ніс, твердо закраяні уста з вигинами в куточках, пшеничний німб волосся навколо голови. Щось зосереджено читає і часом записує в зошиті. Все, як колись. Наче вчора тут був.
Ні, не все. Колись — оберталася відразу, щотільки відчувала його погляд. Ось уже з пів години сидить Микола, ніби читає, а насправді не спускає уваги з однієї тут стрункої постаті, єдиної для нього в цій залі із схиленими головами.
Нарешті, Микола зважився. Це ж вперше бачить він її після того пам’ятного звертання Гаїни до нього. От і підійди, й запитай, що турбувало її тоді та яка була її потреба до тебе!
Він прийшов і став, застуючи простір вікна, тінь його впала їй на книжку. Гаїна підвела голову, глянула нетямущо-невидющо на заваду, потім обілляла Миколу потоками ясного погляду й поклала олівця. А що Микола ще й досі мовчав, то вона підбадьорливо запитала:
— Ви до мене? Я вас слухаю…
Нью-Йорк, січень, 1967 р.