Мармеладов, не входячи в кімнату, клякнув в самих дверях, а Раскольнікова пхнув вперед. Женщина, побачив-щи незнакомого, розсіяно задержалась перед ним, на хвилю опамятавшись і мов би роздумуючи, чого се він увійшов? Але мабуть її зараз таки привиділось, що він йде до дальших кімнат, бо-ж їх кімната була перехідна. Певна сего і не звертаючи вже більше на него уваги, вона підійшла до сінних дверий, щоб примкнути їх, і нараз скрикнула. Вона побачила на самім порозі клячучого мужа.
— зо —
— А! — закричала вона в крайній скажености. — Вернувся! Колоднику! Покиде людськости!... А де гроші? Що в тебе в кишени, показуй? І одіння не те! Де твоє одіння? де гроші? говори!...
І вона кинулась його обшукувати. Мармеладов зараз послушно і покірно розвів руки в оба боки, щоб тим облег-чити перетрясення кишень. Грошей не було ні копійки.
— Де-ж гроші? — кричала вона. — О, Господи, невже-ж він все пропив! Адже дванайцять цілкових в куфрі оставалось! ... — і нараз, в приступі божевілля, вона схопила його за чуприну і потягнула в кімнату.
Мармеладов сам облегчав їй роботу, покірно повзаючи за нею на колінах.
— І се для мене роскіш! І се мене не болить а роскіш для ме-не, ла-ска-вий до-бро-ді-ю, — голосив він, теліпаний за волосся і раз навіть гримнувши чолом о поміст.
Хлопчик, що спав на долівці, прокинувся і заплакав. Той другий у кутку не видержав, затрясся, закричав і кинувся до сестри в страшеннім переляку, трохи не в судорогах. Старша дівчина дрожала крізь сон мов листок.
— Пропив! все, все пропив! — кричала в розпуці бідна женщина, — і одіння не те. Голодні, голодні! (і заломуючи руки, вона вказувала на дітей). О, прокляте життя! А вам, вам не сором, — нараз накинулась вона на Раскольнікова, — з шинку! Ти з йим пив? Ти також з ним пив! За двері!
Молодий чоловік поспішив вийти, не кажучи ні слова. В добавку ще внутрішні двері отворились на остіж і з-за них виглянуло кілька цікавих. Витягались насмішливі, веселі голови з папіросками, з люльками, в домашних шапочках. Видно було людей в шляфроках і зовсім роздягнених в літних до неприличности костюмах, деякі з картами в руках. Особливо весело сміялись вони, коли Мармеладов, сіпаний за волосся, впевняв ревучи, що се для него роскіш. Почали навіть входити в кімнату, почувся наконець зловіщий писк: се продиралась вперед сама Амалія Ліппевексель, щоб зробити лад по свойому і по сотний раз настрашити бідну женщину глумливим приказом таки зараз очистити кватиру.
Відходячи, Раскольніков встиг всунути, руку в кишеню, зачер скілько попалось мідних грошей, що їх дістав з розміняного в шинку рубля, і незамінно положив на вікно. Потім, вже на сходах, він роздумав ся і хотів було вернутись.
— Ну, що се за дурницю таку я зробив!... — подумав він, — тут у них Зоня є, а мені і самому треба. — Але розваживши, що брати назад було таки годі, та що і без того він уже не взяв би, він махнув рукою і пішов домів. — Адже Зони помадок також треба, — говорив він до себе, ступаючи на вулиці і лукаво усміхаючись, — грошей коштує отся чистота. Гм!... Та в тім, хто його знає, Зоня сьогодня може і сама збанкротує, не заробить нічого, бо-ж се заробок непевний ... лови... промисл; тоді вони всі остались би на леду завура без моїх грошей... Гей, гей, Зоню! Яку однакож студню знали вони собі викопати! і хіснуються! Та хі-снуються же! Вже привикли. Поплакали і привикли. До всего, бач, падлюка-чоловік привикає!
Він задумався.
— Ну, а коли се неправда, коли я збрехав, — вирвалось йому*нараз мимовільно, — коли справді не падлюка чоловік, кождий взагалі, цілий рід, рід людський, то виходить з сего, що усе друге — упередження, самі лиш страхи напущені і нема ніяких перегород^ і так тому і слід бути!____
III.
Він прокинувся на другий день вже пізно, після трівож-ного сну, але сон не покріпив його. Прокинувся він кислий, роздразнений, лютий і з ненавистю подивився на свій закамарок. Се була манісенька кліточка, кроків шість задовга, дуже сумна з своїми жовтенькими, запорошеними і всюди відстаючими від стіни обоями, і так низька, що високому чоловікови ставалось в ній небезпечно і заєдно виділось, що ось-ось вдаришся головою об стелю.
Урядження кімнати відповідало місцю: було три старі крісла не зовсім цілі, мальований стіл в куті, на котрім лежало кілька сшитків і книг; вже по тім самім, як вони були запорошені, було видно, що до них давно вже не дотикалась нічия рука; і наконець нескладна велика софа, що займала трохи не цілу стіну і половину ширини всеї кімнати, була колись обита перкалем, а тепер обдерта і служила за постіль Раскольнікову. Часто він спав на ній так, як був, не роздягаючись, без простирала, накривався своїм старосвітським переношеним студентським плащем, і з одною маленькою подушкрю в головах, під котру підкладав усе що мав білля, чисте і ношене, щоби було висше під головою. Перед софою стояв маленький столик.
Трудно було більше опуститись і занехаритись; але Ра-скольнікову се було навіть приємно в його теперішнім настрою духа. Він рішучо відчужився та скрився від всіх, мов черепаха в свою шкаралупу, і навіть обличе баби, що була обовязана йому прислугувати і заглядала иноді ,в його кімнату, будило в нім жовч і судороги. Так буває у деяких мономанів, що візьмуться лиш про одно думати.
Господиня його дві неділі, як вже перестала йому присилати харч, і він не подумав ще до сеї пори зайти розмо-витись з нею, хоч і сидів без обіду. Настка, кухарка її, одинока служанка господині, почасти була рада такому розпо-ложенню комірника і зовсім перестала у него прятати і замітати .і так тільки раз на тиждень^ ненадійно, бралась з ласки за мітлу. Вона-ж і розбудила його тепер.
— Вставай, чого спиш! — закричала вона над ним, — десята година. Я тобі чай принесла; хоч чайку? Чей-же зголоднів?
Комірник розплющив очі, здрігнувся і пізнав Мастку.
— Чай від господині, чи як? — запитав він, звільна і з виразом болю піднимаючись на софі.
— Яке там від господині!
Вона поставила перед ним свій власний, надіпсований чайник, з надпитим вже чаєм, і положила два жовті кусочки цукру.
— Ось, Настко, візьми, прошу тебе, — сказав він, понишпоривши в кишені (він так і спав одягнений) і ВИНЯЕШИ жменьку міди, — пійди і купи мені булку. Та візьми в різника хоч ковбаси трохи, дешевенької.