— То ви буди і шулером?
— Як же без сего? Ціла компанія нас була, найприлич-иійша, літ вісім тому назад; проводили час; і всі, знаєте, люде з манерами, поети були, капіталісти були. Та і загалом у нас, в російській суспільности, найліпші манери у тих, що биті бували, — чи завважали ви се? Се, бачите, я на селі тепер опустився. А все таки посадили було мене тоді в тюрму за довги, ніжинський оден панок. Тут і підвернулзсі Марта Петрівна, поторгувалась, і викупила мене за трийцягь тисяч сребренників. (Всего я 70,000 був вичеі"). Получились ми з нею законним вінчгнням, і вивезла вона мене зараз таки до себе, на село, мов який скарб. Адже вона старша від мене пятьма роками. Луже любила. Сім літ з села не виїзджав. І, уважайте, ціле своє життя документ проти мене, на чуже імя, за отсих трийцять тисяч держала, так, що задумай я в чім небудь зворохобитись, — таки зараз би в діру! І зробила би. У женщин, бачите, усе те разом ходить!
— А колиб не документ, накивали-б пятами?
— Не знаю, як вам сказати. Мене сей документ майже не стісняв. Нікуди мені не хотілось, а за границю Марта 1 Іетрівна і сама мене разів два кликала, видячи, що я скучав. Та що! За границю я передше їздив, і завсігди мені там душно бувало. Не те щоб... а ось починає дніти, залив Неаполітанський, море, глядиш, і якось сумно. Найнезноснійше, що таки справді чогось тужиш. Ні, на родині ліпше: тут, по крайній мірі за все других винуєш, а себе оправдуєш. Я би тепер може-бути в експедицію на північний бігун поїхав, бо моє вино кисле і пити мені обридло, а кромі вина нічого більше не остається... пробував. А що, говорять, Берґ в неділю в Юсупівськім саді, на величезнім бальоні полетить, сопутників за звісну плату призиває, чи правда?
— Що-ж, ви полетіли би?
— Я? ні... полетів... — пробормотів Свидригайлов, дійсно якби задумавшись.
— Та що він, чи справді полетів би? — подумав Раскольніков.
— Ні, документ мене не стісняв, — продовжав Свидригайлов задумчиво. — Се я сам з села не виїздив. Та і вже з рік буде, як Марта Петрівна на іменини мої мені і документ сей звернула і в додатку ще спору суму подарувала. У неї, бачите, був капітал. "Глядіть, як я вам довіряю, Аркадію Івановичу", справді, так і виразилась. Ви не вірите, що так виразилась? А знаєте: адже я господарем порядним на селі зробився; мене в околиці знають. Книжки також спроваджував. Марта Петрівна спершу похвалювала, а опісля заєдно боялась, що я заучусь.
— Ви за Мартою Петрівною здається, дуже скучаєте?
— Я? Може бути. Так, може бути. Але, але, чи вірите ви в духи? 9
— В які духи?
— В звичайні духи, в які-ж!
— А ви вірите?
— Та може і ні, як вам сказати. То — не так, щоб ні...
— Являються вам, чи що?
Свидригайлов якось дивно поглядів на него.
— Марта Петрівна навіщувати ласкава, — промовив він викривляючи рот в якусь дивну усмішку.
— Як се: навіщувати ласкава?
— Та вже тричі приходила. Перший раз я її побачив в сам день похорону, годину по тім, як повернув з кладовища. Се було день перед моїм відїздом сюди. Другий раз позавчора, в дорозі, на розсвіті, на стації в Малій Вишері; а третий раз перед двома годинами, на кватирі, де я стою, в кімнаті; я був сам.
— На яві?
— Цілком. Всі три рази на яві. Прийде, поговорить з мінуту і вийде дверми; завсігди дверми. Навіть начеб чутно.
— Не даремно я так і думав, що з вами навірно щось в тім роді лучається! — промовив нараз Раскольніков і таки зараз здивувався, що се сказав. Він був в сильнім зворушенню.
— О-от? Ви се думали? — з задивом запитав Свидригайлов. — Не може бути? Ну, чи не сказав я, що між нами є щось спільного, а?
— Ніколи ви сего не говорили! — різко і з натиском відповів Раскольніков.
— Не говорив?
— Ні!
— Мені здавалось, що говорив. Передше, як я увійшов : побачив, що ви з зажмуреними очима лежите і не спите, таки зараз і сказав я собі: "Се той самий і є!"
— Що се таке: той самий? Про що ви се? — закричав Раскольніков.
— Про що? Та справді не знаю, про що ... щирог і якось сам змішавшись пробурмотів Свидригайлов.
З мінуту перемовчали. Оба гляділи сден на одного великими очма.
— Усе те лож! — з досади сказав Раскольніков. — Що-ж вона вам говорить, коли приходить?
— Вона, кажете? Представте собі, про самі найиік-чемнійші подробиці, і подивуйтесь чоловікови: мене, бачите, отсе-то і гніває. У першій раз ввійшла (я, знаєте, втомився: похоронна служба, со святими упокой, потім литія, закуска, — наконець ось в кабінеті сам один остався, закурив цигаро, задумався), увійшла в двері: "А ви, говорить, Аркадію Івановичу, нині за клопотами і забули в їдальні годинник накрутити". А годинник отсей я, дійсно, за цілих сім літ, кождої неділі сам накручував, а забуду, *так завсігди, бувало, пригадає. На другий день, я вже їду сюди. Приходжу, вже благословилось на день, на стацію, — в ночі лиш трохи передрімався, поломаний, очі заспані, — велів подати каву; дивлюсь — Марта Петрівна нараз сідає біля мене, в руках колода карт: "Чи не поворожити би вам, Аркадію Івановичу, на дорогу, бачите?" А вона славно знала викладати карти! Ну, і не прощу собі ніколи, що не велів собі виложити! Втік, налякавшись, а тут, правда, і дзвінок. Сиджу нині після поганенького обіду готелевого, з тяжким жолудком, — сиджу, курю — знов відразу Марта Петрівна, входить ціла виряджена, в новім, шовковім, зеленім уборі, з довжезним хвостом: "Здорові були, Аркадію Івановичу! Як вам подобається мій убір? Гануська так не ушиє." (Гануська — се швачка у нас на селі, з колишніх кріпосних, на науці в Москві була — гарненька дівчина). Стоїть, крутиться передімною.
Я оглянув убір, відтак уважно, уважно їй в лице подивився: "Охота вам, говорю, Марто Петрівно, задля такої марниці до мене ходити, трудитись". — "Ах, Боже мій, батюшка, вже і потрівожити тебе не вільно!"! Я їй говорю, щоби подразнити її: "Я, Марто Петрівно, женитись хочу". — "Від вас се станеться, Аркадію Івановичу; не богато чести вам, що ви, не встигши жену похоронити, так зараз і женитись поїхали. І хоч би вибрали ще гарну, а то ось, я знаю, — ні їй, ні собі, тілько добрих людей насмішите". Взяла тай вийшла, і хвостом таки аж справді шумить. Що за недоріцтво, а?