Злочин і кара

Сторінка 88 з 171

Федір Достоєвський

— Та ви і в отсю хвилю не перестаєте хитрити.

— Так що-ж? Так що-ж? — повтаряв Свидригайлов, сміючись на всі заставки. — Адже се чесна війна, війна як слід, і зовсім дозволена хитрість!... Все-ж таки ви мене перебили: так чи так, впевняю ще раз: ніяких неприємностей не було би, колиб припадком в саду Марта Петрівна...

— Марту ось Петрівну ви також, говорять, звели зі світа? — грубо перебив Раскольніков.

— А ви і про те чули? Та втім, як і не чути!... Ну, що дотикається сего вашого питання, то справді не знаю, як вам сказати, хоч моє сумління дотично сего зовсім а зовсім спокійне. Та не думайте, щоб я боявся чогонебудь там такого; усе те переведене було в повнім порядку і з найбільшою точністю: лікарське слідство виказало апоплексію, котра пішла від купання зараз після ситого обіду, з випитою майже цілою бутилькою вина, тай нічого иншого і виказати воно не могло... Ні, пане, я от що про себе думав якийсь час, ось іменно в дорозі, в ваґоні сидячи: чи не причинився я до всего того ... нещастям яким небудь, або роздразненням моральним, або чим иншим подібним? Однакож прийшов до переконання, щ'о і сего ніяким світом бути не могло.

Раскольніков засміявся.

— Охота-ж так непокоїтись!

— Та ви чого смієтесь? Ви розважте; я ударив всего лиш два рази прутиком, навіть знаків не було ... Не думайте, ради Бога, що я цинік; та я сам докладно знаю, як се мерзко з моєї сторони, ну і так дальше, але я також докладно знаю, що Марта Петрівна аж і рада була сій моїй, так

сказати, загінчивости. Історія по поводу вашої сеструні вичерпались до ^самого дна. Марта Петрівна вже третий день приневолена була дома сидіти; ні з чим в містечко показатись, та і надоїла вона там всім своїм онтим листом (про читання листа чейже ви чули?). І нараз сі два прутики як з неба падають! Перша річ була, веліла карету закладати!... Я вже про те і не говорю, що у жінок случаї такі бувають, коли то їм вельми а вельми приємно бути обидженими, мимо всего зверхнього гніву. Вони у всіх бувають, сі случаї, бачите; чоловік загалом навіть дуже любить бути обидже-нм, завважали ви се? Але у жінок се особливо. Навіть можна сказати, що тим тільки від скуки ратуються.

Якийсь час Раскольніков думав було встати і вийти і тим покінчити відвідини. Але якась цікавість і аж мов би постанова задержали його на хвилю.

— Ви любите битися? — спитав він розсіяно.

— Ні, не дуже, — спокійно відповів Свидригайлов. — А з Мартою Петрівною майже ніколи не билися. Ми дуже згідно жили, і вона мною завсігди була задоволена. Прута я ужив, за всіх наших сім літ, всего лиш два рази (коли не вчислювати ще одного третього случаю, дуже впрочім дво-змисного): перший раз — два місяці після нашого весіля, таки зараз по приїзді на село, і ось теперішній послідний раз. — А ви вже думали, я такий нелюд, ретроград, кріпосник? Хе, хе... Але, але, чи не памятаєте ви, Родіоне Романовичу, як кілька літ тому назад, ще за часів благодатної явности судів, оплюгавили у нас прилюдно в письмах одного дворянина — забув прізвище! — що Німкиню одну потурбував в вагоні, памятаєте? Ну, пане, так ось вам моя думка: з добродієм, що побив Німкиню, глубоко не симпатизую, бо і в самій річи воно... чого-ж симпатизувати! Але не можу не заявити, що лучаються іноді такі зачіпні Німкині, що, мені здається, нема ні одного поступовця, котрий би напевне міг за себе заручити. З отсеї точки ніхто не подивився тоді на предмет, а тимчасом отся точка, бачите, є справді гуманна, так, добродію, не инакше!

Сказавши те, Свидригайлов нараз знов розсміявся. Рас-кольнікову була явно, що се чоловік, котрий порішився на щось твердо і від сего не відступить.

— Ви мабуть кілька день зряду ні з ким не говорили? — запитав він.

— Майже так. А що: певне дивуєтесь, що я такий добродушний чоловік?

— Ні, я сему дивуюся, що ви вже надто добродушний чоловік.-

— Длятого, що простацтвом ватних питань не обиджав-ся? Так, Чи що? Та... чого-ж обиджатись? Як запитували, так і відповідав, — додав він з задираючим виразом щи-рости. — Адже я занадто нічим майже не інтересуюсь, єй-Богу, — продовжав він якось ніби задумчиво. — Особливо тепер, нічим таки не занятий... Та втім, вам вільно думати, що я з певними замірами навязуюся до вас, тим більше, що маю діло до вашої сестри, як сам вам признався. Але я вам щиро скажу: дуже мені скучно! Іменно в отсі три послідні дні, так, що я вами аж утішився... Не розсердіться, Родіоне Романовичу, але ви мені самі чомусь-то здається страх яким дивним. Як хочете, а щось таки в вас є; і іменно тепер, то є не якраз в отсю мінуту, а загалом тепер... Ну, ну, не буду, не буду, не хмуртесь. Та я не такий медвідь, як ви думаєте.

Раскольніков мрачно поглядів на него.

— Ви навіть може бути і цілком не медвідь, — сказав він. — Мені навіть здається, що у вас дуже добре виховання, або ви по крайній мірі умієте при нагоді бути і порядним чоловіком.

— Та я нічиєю думкою про мене ні трохи не інтересую-ся, — сухо і мов би навіть з відтінком гордости відповів Сви-дригайлов, — і длятого, чому-ж і не бути іноді сміттям, коли отеє одіння в нашім кліматі так вигідно носити і... і особливо, коли до сего і природну склонність маєш, — додав він, знову засміявшись.

— Я чув однакож, що у вас тут богато знакомих. Адже ви те, що називається, "не без звязей". На що-ж я вам, в такім разі, як не для цілей?

— Се ви правду сказали, що у мене є знакомі, — підхопив Свидригайлов, не відповідаючи на головний пункт, — я вже з ними стрічався; адже третій день волочуся; і сам пізнаю, і мене, здається, пізнають. Воно зрозуміле, одягнений прилично і належу до людей не бідних; нас, бачите, і підданьча реформа обійшла: ліси та луги заливні, дохід отже не тратиться; але... не піду я туди; і передше надоїло: ходжу третий день і не признаюсь нікому... А тут ще місто! Та як се воно виросло у нас, скажіть будьте ласкаві! Місто канцеляристів і всяких можливих семинаристів! Справді, я многого тут передше не бачив, літ вісім тому назад, коли тут товкся... На одну лиш анатомію тепер і надіюсь, єй-Богу!

— На яку анатомію?

— А що дотикається отсих клюбів, або хоч би ще і поступу, — ну, се нехай вже без нас буде, — тягнув він дальше, не завважавши знову питання. — Та і охота-ж шулером бути.