— Що він, мов то з обовязку йам відповідає? — подумала Дунечка, — і мириться і прощення просить, дослівно службу служить, або лєкшю витвердив.
— Я тільки що прокинувся і хотів було іти, та мене о-діння задержало; забув вчера сказати їй... Настці... спо-локати отсю кров... ледви тепер успів одітись.
— Кров! Яку кров, — налякалась Пульхерія Александрівна.
— Се так... не жахайтесь. Се кров з того, що вчера, коли я волочився по части в горячці, я і подибав одного роздоптаного чоловіка ... чиновника одного.
— В горячці? Але-ж ти все памятаєш, 4— перебив йому Разумихін.
— Се правда, — якось дивно заклопотано відповів на се Раскольніков, — памятаю все, навіть до найменшої подробиці, а мимо того, длячого я се робив та тули ходив та се говорив, я ніяк не можу обяснити.
— Надто звісне явище, — навязався Зссимов, — виконання діла иноді майстерське, як найхитрійше, а правлення поступками, початок поступків розстроєні і зависять від ріжних хоробливих вражінь. Похоже на сон.
— Воно таки справді і не зле, що він мене майже за божевільного уважає, — подумав Раскольніков.
— Адже-ж так само, здається мені, буває і у здорових, — завважала Дунечка, з несупокоєм глядячи на Зосимова.
— Цілком вірне спостереження, — відповів той. — В от-сім змислі дійсно всі ми, і дуже часто майже як поміїпані, з маленькою тільки ріжницею, що "хорі" трошки більш помішані ніж ми, отже доконче треба розріжняти границю.
А гармонічного чоловіка, се правда, зовсім майже нема; на десятки, а може і на многі сотні тисяч по одному стрічається, та І то в досить слабих екземплярах...
При слові "помішані", що вирвалось необачно у Зосимова, котрий попав на улюблену тему, всі насупились. Раскольніков сидів начеб не звертав уваги, задуманий і з дивною усмішкою на блідих губах. Він заєдно ще в думці чимсь був занятий.
— Ну, так що-ж сей роздоптаний? Я тебе перебив! — спитав чискорше Разумихін.
— Що? — мов би прокинувся той. — Так... ну і я за-пачкався в крови, коли помагав його переносити в кватиру... Однакож, матусю, я одну непростиму річ вчера зробив; дослівно я не був при умі. Я вчера всі гроші, котрі ви мені прислали, віддав ... його жінці... на похорони ... Вона тепер вдова, сухітниця, безталанна женщина... троє маленьких сиріт, голодні... в хаті пусто ... і ще одна донька є ... Може бути, ви би і самі віддали, як би бачили ... Все-ж таки я права не мав ніякого, признаюсь, особливо коли знав, як вам самим ті гроші дістались. Щоби помагати, треба право до того мати, а коли ні: "crevez chiens, si vous n'ettes pas contents!"*) — він розсміявся. — Чи так, Дуню?
— Ні, не так, — твердо відповіла Дуня.
— Ба, та і ти ... з замірами!... — пробурмотів він, подивившись на неї мало що не з ненавистю і насмішливо усміхнувшись. — Я повинен був се знати... Що-ж, і похвально; тобі же ліпше... і дійдеш до такої границі, що не переступиш її — нещаслива, а переступиш, може ще не-щасливійша будеш... Та втім, все те дурниця! — додав він роздразнено, сердячись на своє мимовільне унесення. — Я хотів лиш сказати, що у вас, матусю, я. прощення прошу, — закінчив він різко і коротко.
— Досить, Родю, я переконана, що усе що ти робиш, то добре! — сказала урадована мати.
— Не будьте так переконані, — відповів він, скрививши рот в усмішку.
Наступила мовчанка. Щось було напряжене в цілій отсій розмові, і в мовчанці, і в примиренню, і в опрощенню, і всі се відчували.
— Так отже направду вони мене бояться, — думав сам
про себе Раскольніков, з підлоба споглядаючи на матір І сестру.
Пульхерія Александрівна, дійсно, чим більше мовчала, тим більше ставала несмілою. [
— Коли їх не бачив, то здається я любив їх, — блиснуло в його голові.
— Знаєш, Родю, Марта Петрівна умерла! — нараз вирвалась Пульхерія Александрівна.
— Яка се Марта Петрівна?
— Ах, Боже мій, та Марта Петрівна Свидригайлова! Я ще так богато про неї тобі писала.
— А-а-а, так, памятаю... так умерла? Ах, в самій річи? — нараз стрепенувся він, мов би прокинувся із сну. — Невже-ж умерла? На яку-ж слабість?
— Представ собі, напрасною смертю! — поквапилась Пульхерія Александрівна, осмілена його цікавістю, — і якраз в ту саму пору, коли я тоді лист до тебе вислала, в той самий навіть день! Подумай, сей страшний чоловік, здається, і був причиною її смерти. Говорять, він її страшенно побив!
— То вони так жили? — запитав він, звертаючись до сестри.
— Ні, противно навіть. З нею він завсігди був дуже терпеливий, навіть ввічливий. В' многих ра^ах він аж надто був податливий для неї, цілих сім літ____Якось відразу стратив терпеливість.
— Виходить отже, він зовсім не такий страшний, коли сім літ кріпився? Ти, Дунечко, здається, його оправдуєш?
— Ні, ні, се страшний чоловік! Страшнійшого я нічого і подумати собі не можу, — ледви не здрігаючись відповіла Дуня, нахмурила брови і задумалась.
— Лучилось се у них ранко^м, — продовжала спішачись Пульхерія Александрівна. — Після того вона зараз веліла запрягати коні, щоби зЗраз по обіді їхати до міста, бо при таких нагодах їздила вона все до міста; їла за обідом, говорять, з великою жадобою ...
— Побита, бачите?
— У неї впрочім і завсігди була отся... призичка, і як тільки пообідала, щоб не запізнитись їхати, таки зараз пішла до купелі... Бачиш, вона якось-то там лічилась купанням; у них там став холодний є, і вона купалася в нім правильно кождого дня, і як тільки увійшла в воду, зараз .наступило пораження!
— Ну, та нічого і казати! — докинув Зосимов.
— І міцно він її потурбував?
— Адже се все одно, — відізвалась Дуня.
— Гм! От вам, матусю, охота про такі пусті річи розповідати, — роздразнено і якось ненадійно промовив нараз Раскольніков.
— Ах, друже мій, та я не знала, про що вже і заговорити, — вирвалось в Пульхерії Александрівни.
— Та що ви, боїтесь мене всі, чи що? — сказав він з викривленою усмішкою.
— Се дійсно правда, — сказала Дуня, просто і строго дивлячись на брата. — Матуся, коли йшла на сходи, аж хрестилась зі страху.
Лице його викривилось наче від судорогів.
— Ах, що ти Дуню! Не сердься, будь ласкав, Родю... Нащо ти, Дуню! — заговорила в помішанню Пульхерія Александрівна; — се я їдучи сюди цілу дорогу маячила в вагоні, як ми побачимось, як ми про все будемо розповідати собі... і так була щаслива, що і дороги не бачила! Та що я! Я і тепер щаслива... Без потреби ти, Дуню! Я вже від того самого щаслива, що тебе бачу, £одю...