— Так, я тепер сам бачу, що майже здоров, — сказав Раскольніков, привітливо цілуючи матір і сестру, від чого Пульхерія Алексаидрівна відразу просіяла, — і вже не по вче-рашньому се говорю* — додав він, звертаючись до Разумихіна і по приятельськи стискаючи йому рукуч
— А я також аж здивувався, побачивши його сьогодня, — почав Зосимов, вельми урадований, що прийшли люде, бо вже за десять мінут успів стратити нитку розмови з своїм хорим. — За три-чотири дні, коли так піде, цілком буде як передше, то є, як було місяць тому назад, або два, або і три. Адже се з давна почалось і приготовлялось... а? Признаєте тепер, що може і самі були винуваті? .— додав він з осторожною усмішкоіФ, немов би завсігди ще боявся його чим небудь роздразнити.
— Дуже можливо, — холодно відповів Раскольніков.
— Я до тогЬ говорю, — продовжав Зосимов, розохотившись, — що ваше цілковите виздоровлення зависить тепер від вас самих. Тепер коли вже з вами можна розмовляти, мені хотілось би вас переконати, що ви доконче повинні усунути первісні, так сказати корінні причини, котрі вплинули на зародок вашого хоробливого стану, тоді і вилічитесь, а ні, то буде навіть ще гірше. Сих первісних причин я не знаю, але вам повинні вони бути знакомі. Ви чоловік розумний і вже певно застановлялись над собою. Мені здається, ваше розстроення взяло свій початок з тої пори, як ви виступили з університету. Вам без заняття оставатись годі; труд і твердо поставлена перед собою ціль, пс( моїй думці, дуже б могли вам помочи.
— Так, так, правда ваша... ось я чим скорше запишуся знову на університет, і тоді все піде... як по маслі.
Зосимов, що почав свої розумні поради по части і для попису перед жінками, був очевидно трохи збитий з пан-телику, коли скінчивши річ і поглянувши на свого слухача, завважав в лици його виразну насмішку. Але се тревало лищ коротку хвилинку. Пульхерія Александрівна таки зараз взялась дякувати Зосимову, іменно за вчерашнє нічне відвідання їх в гостинниці.
— Як, він був у вас і в ночі? — запитав Раскольніков, трохи занепокоєний. — Так отже і— ви не спали після дороги?
— Ах, Родю, та се лиш до другої години було. Ми з Дунею і дома, бачиш, ранше ніколи не клались спати.
— Я також не знаю, як йому подякувати, — тягнув дальше Раскольніков, відразу нахмурившись і потупившись. — Хоч би покласти на бік питання грошеве 4— ви звините, що я про те нагадав (звернувся він до Зосимова), — то все таки я не розумію, чим я заслужив у вас на таку особлившу вважливість? Просто не розумію... і... воно мені навіть прикро, длятого, що незрозуміло: я вам отверто признаюся.
— Та ви не роздразняйте себе, — засміявся насилу Зосимов,— припустіть, що ви мій перший пацієнт, ну, а наш брат, коли починає практикувати, любить своїх перших пацієнтів, як власних дітей, та декотрі майже в них влюбляються. А я, бачите, в пацієнтів не богатий.
— Я вже не говорю про него, — додав Раскольніков, показуючи на Разумихіна, — він також кромі обид і клопотів нічого від мене не бачив.
— Ех, то йому верзеся! Та ти в чувственнім настрою, чи що сьогодня? — крикнув Разумихін. *
Він побачив би, колиб був прокикливійший, що чувственного настрою тут цілком не було, а було навіть щось зовсім противне. Та Евдокія Романівна се завважала. Вона пильно і з неспокоєм слідила за братом.
— Про вас же, ненечко, я і говорити не смію, — про-довжав він начеб виучену від ранку лекцію. — Що лиш нині міг я хоч сяк так представити собі, як мусіли ви тут вчера намучитись, дожидаючи мого повороту.
Сказавши те, він нараз, мовчки і з усмішкою, протягн/в руку сестрі. Але в усмішці тій блиснула на сей раз справдішня, не притворна любов. Дуня зараз схопила і горячо стиснула протягнену їй руку, урадувана і вдячна. По раз перший він звертався до неї після вчерашньої звади. Лице матері проясніло роскішю і щастям на вид сего рішучого і німого примирення брата з сестрою.
— Ось за се то я його і люблю! — прошептав Разумихін, енерґічно повернувшись на кріслі. — Є у него такі пориви!...
— І як се у него гарйо виходить, — думала мати про себе, — які в него благородні пориви, і як він простб, ніжно покінчив ціле те вчерашнє непорозуміння з сестрою — тим тілько, що руку простягнув в таку хрилю, та подивився любо ... І які у него очі прекрасні, і яке усе лице прекрасне!... Він навіть гарнійший від Дунечки... Але, Боже мій, який на ньому убір, як він страшно одягнений! У Атанаса Івановича в магазині Васько, послугач, ліпше зодягнений!... І так би я, ось, так би, здається і кинулась до него і обняла його і... заплакала — а боюсь, боюся... який то він, Господи! Адже-ж і ласкаво говорить, р боюсь! ну, чого я боюся?...
— Ах, Родю, ти не повіриш, — підхопила вона нараз, спішачи відповісти на його замітку, — які ми з Дунею вчера були... нещасні! Тепер, коли вже усе минуло і скінчилось, і всі ми знов вповні щасливі, — можна розповісти. Подумай, біжимо сюди, шоб обняти тебе, ледви не просто з вагону, а бтся женщина, — а, та ось вона! — Як ся маєш? Настко!... Говорить вона нам, що ти лежиш в білій горячці і тілько що втік нишком від лікаря, без памяти, на вулицю, і що тебе побігли шукати. Ти не повіриш, що з нами було! Мені зараз пригадалось, як трагічно погиб поручник Потанчіков, наш знакомий, приятель твойого батька, — ти його не па-мятаеш, Родю, — також в білій горячці і так само вибіг і на подвірю в студник упав, що лиш на другий день могли витягнути. А ми, очевидно, ще більше дослухались. Хотіли було бігти глядіти Петра Петровича, щоб хоч з його по-мічю... адже-ж ми були самі,,— продовжала вона жалібним голосом, і нараз зовсім затялась, нагадавши, що заговорювати про Петра Петровича ще досить небезпечно, мимо того "що всі вже знов вповні щасливі".
— Так, так... усе те, розуміється, прикре... — воркнув в відповідь Раскольніков, однакож з таким розсіяним і майже неуважним видом, що Дуня в зачудуванню на него по-погляділа.
— Що то я ще хотів? — продовжав він, силуючись нагадати, — так: прошу вас, мамо, і ти, Дунечко, не думайте, що я не хотів до вас нині перший прийти і чекав, поки аж ви до мене зайдете.
— Та що се ти, Родю! — скрикнула Пульхерія Александрівна, також здивована.