— Бути може ті, що були мимовільною причиною, схочуть винагородити вас хоч би за втрату Доходів...
— Не розумієте ви мене! — роздразнено крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою. — Та і за що винагороджувати мене? Адже-ж він сам пяний під коні поліз! Яких доходів? Від него не доходи, а тільки мука була. Та-ж він, пяниця, все пропивав! Нас обкрадав та в шинок носив, їх та моє життя в шинку гайнував! І слава Богу, що умирає! Убутку менше!
— Простити би треба в передсмертну годину, а се гріх, ятані, такі чувства — великий гріх!
Катерина Іванівна поралась коло хорого, вона подавали йому пити, обтирала піт і кров з голови, справляла подушки і розмовляла з священиком, лиш зрідка посеред роботи звертаючись до него. Однакож тепер вона нараз накинулась на него, майже непритомна від гніву.
— Ех, батюшка! Слова та лиш слова! Простити! Адже він прийшов би сьогодня пяний, як би ось не роздавили його, сорочка на нім одна, ціла запачкана та розношена, так він би розвалився хропіти, а я би до досвіту в воді хляпалась, бруди би його та дитячі жмякала та опісля висушила би за вікном Та скоро-б лиш свитати стало, я зашивати би сіла, — от моя і ніч!... Та чого вже тут про прощення говорити! І се я йому простила!
Глубокий, страшний кашель перервав її слова. Вона відплюнула в хустинку і ткнула її на показ священикови, з болем придержуючи другою рукою груди. Хустинка була ціла в крови ...
Священик поник головою і не сказав нічого.
Мармеладов був в послідній аґонії; він не зводив своїх очей з лиця Катерини Іванівни, що нахилилась знову над него. Йому заєдно хотілось щось їй сказати; він було і почав, з трудом порушаючи язиком і неясно вимовляючи слова, однак Катерина Іванівна, як лиш порозуміла, що він хоче просити у неї прощення, таки зараз приказуюче крикнула на него:
— Мовчи-и-и! Не треба!... знаю, що хочеш сказати!.., І хорий замовк; але в отсю хвилю блукаючий погляд
його упав на двері і він побачив Зоню____
До сеї пори він не завважав її: вона стояла в куті і в тіни.
— Хто се? Хто се? — промовив він нараз хрипливим, задихливим голосом, цілий стрівожений, з перестрахом показуючи очима на двері, де стояла донька, і намагаючись припіднятися.
— Лежи! Лежи-и-и! — крикнула знову Катерина Іванівна.
Але він з надприродним висиленням успів опертися на руці. Він дико і неподвижно глядів якийсь час на доньку, начеб її не пізнавав. Та і ні разу ще він не бачив її в такім костюмі. Аж ось він пізнав її, принижену, пригноблену, по-мішану і пристиджену, як покірно дожидала своєї черги розпрощатись з умираючим батьком. Безконечний біль виразився на його лиці. '
— Зоню! донечко! прости! — крикнув він, і хотів було простягнути до неї руку, але стративши опору, захитався і повалився з дивана Прямо лицем на землю; метнулись під-нимати його, поклали, однак він вже дотлівав.
Зоня слабо зойкнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в отсім обняттю. Він умер у неї в руках.
— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши труп мужа. — Ну, що тепер почати! Чим я поховаю його! А чим то їх, їх чим завтра накормити?
Раскольніков підійшов до Катерини Іванівни.
— Катерино Іванівно, — почав він до неї, — минувшо-го тижня ваш покійний чоловік розповів мені усе своє
життя і всі обставини... Будьте переконані, що він говорив про вас з найбільшим поважанням. З онтого вечера, коли я довідався, як він всім вам був відданий і як особливо вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, мимо своєї не щасної слабости, з онтого вечера ми і остали приятелями .. . Позвольте-ж мені тепер... помочи... — сплатити довг мій покійному приятелеви. Ось тут... двайцять рублів, здається, — і коли се може стати вам в пригоді, то... я... одним, словом, я зайду, — я напевно зайду... я може бути ще завтра зайду... Здорові будьте!
І він швидко вийшов з кімнати, перетискаючись по мож-ности скоро крізь товпу на сходи; але в товпі зіткнувся з Никодимом Томичем, котрий довідався про нещастя і прийшов розпорядитись особисто. Від сцени в конторі вони не бачились, все-ж таки Никодим Томич зараз пізнав його.
— А се ви? — запитав він його.
— Умер, — відповів Раскольніков. — Був дікар, був священик, все в порядку. Не трівожте надто бідної женіцини, вона і без того сухітниця. Ободріть її, коли чим можете... Та ви добрий чоловік, я знаю... — додав він з усмішкою, глядячи йому просто в вічі.
— А як ви, однакож, кровю замаргались, — завважав Никодим Томич, побачивши при світлі ліхтарні кілька свіжих плям на камізольці Раскольнікова.
— Так, замаргався... я цілий в крови! — промовив з якимсь особлившим виразом Раскольніков, потім усміхнувся, кивнув головою і пішов долів сходами.
Він сходив поволи, не спішачись, цілий в горячці, і, не знаючи того, повний якоїсь нової, непонятної охоти до життя, котра нечайно, нараз, мовби повною, могучою струєю налила ціле його єство. Се чувство подекуди подобало на чувство засудженого на кару смерти, котрому відразу і ненадійно обявляють помилування. На половині сходів дого-нив його вертаючий домів священик; Раскольніков мовчки перепустив його вперед, обмінявшись з ним німим поклоном. Коли вже спускався долів послідними ступнями, він почув нараз поспішні кроки за собою. Хтось доганяв його. Се була Полечка; вона бігла за ним і кликала його:
— Слухайте! Слухайте!
Він обернувся до неї. Дівчина збігла долів останніми сходами і станула безпосерено перед ним о ступень висше. Бліде світло дббувалось з подвіря. Раскольніков побачив худеньке, все-ж таки миле личко дівчинки, що усміхалось до него і весело, по дитинячи гляділо на него. Вона прибігла з поручениям, котре очевидячки їй самій дуже подобалось,
— Слухайте, як вас зовуть?... а ще: де живете? — запитала вона поспішно засапаним голосочком.
Він положив їй обі руки на плечі і з якоюсь розкошею дивився на неї. йому так любо було на неї глядіти, — він сам не знав длячого.
— А хто вас прислав?
— А мене прислала сестра Зоня, — відповіла дівчинка, ще веселійше усміхаючись.
— Я так і знав, що вас прислала сестра Зоня.
— Мене і матуся також прислала. Коли Зоня стала посилати, матуся також підійшла і сказала: "Біжи чим скорше, Полечко!"