Все те виголошене було незвичайно швидко, чим дальше, тим поспішнійше, але кашель нараз перервав краснорі-чивість Катерини Іванівни. В отсю хвилю умираючий прочуняв, і застогнав, і вона побігла до него. Хорий отворив очі і, ще не пізнаючи і не понимаючи, почав вдивлятися в Раскольнікова, котрий стояв над ним. Він дихав важко, глибоко і рідко, на краях губ показалась кров; піт виступив на чолі. Не пізнавши Раскольнікова, він неспокійно взявся водити довкола очима. Катерина Іванівна гляділа на него сумним, та все-ж таки строгим поглядом, а з її очей текли сло-зи.
— Боже мій! У него ціла грудь роздавлена! Всюди кров!
— промовила вона в розпуці. — Треба зняти з него всю верхню одежу! Повернися трохи, Семене Захаричу, коли можеш,
— крикнула вона йому.
Мармеладов пізнав її.
— Священика! — промовив він хрипливим голосом. Катерина Іванівна відійшла до вікна, притулилась чолом
до віконної рами і в розпуці крикнула:
— О трекляте життя!
— Священика — промовив знову умираючий, після довшої мовчанки.
— Пішли-и-и! — крикнула на него Катерина Іванівна. Він порозумів і замовк. Несмілим, сумним поглядом
відшукував він її очима; вона знову вернулась до него і станула у голов. Він трохи успокоївся, та не на довго. Скоро очі його остановились на маленькій Лідочці, його пестійці, що дрожала в куті, мов в лихорадці, і споглядала на него своїми здивованими, дитячо-цікавими очима.
— А ... а... — показував він на неї неспокійно, йому щось хотілося сказати
— Чого ще? — крикнула Катерина Іванівна
— Босенька! босенька, — бурмотів він, півумним поглядом показуючи на босі ніжки дівчинки.
— Мовчи-и-и! — роздазнено крикнула Катерина Іванівна. — Сам знаєш, длячого босенька!
— Слава Богу, лікар! — крикнув урадуваний Раскольніков.
Увійшов лікар, педантичний старушок, Німець, оглядаючись з недовірчивим видом; підійшов до хорого, взяв пульс, уважно оглянув голову та з помочею Катерини Іванівни розіпняв цілу кровю злиту сорочку і обнажив груди хорого. Цілі груди були розбиті, позагинані, пошматовані; кілька ребер з правого боку зломано. З лівого боку, на самім серци, було зловіще велике, жовтаво-чорне пятно, сильний удар копитом. Лікар захмурився. Поліцейник розповів йому, що роздавленого захопило колесо і тягнуло обертаючи кроків трийцять ио камінню.
— Дивна річ, що він ще опамятався, — шепнув поти-хоньки лікар Раскольнікову.
— Що ви скажете? — запитав той.
— Зараз умре.
— Чи справді ніякої надії?
— Ні найменшої! Вже конає... До того Л голова дуже небезпечно ранена ... Гм ... Правда, можна кров пустити ... але... се буде надаремне. Через пять або десять мі-нут умре нехибно.
— Так вже хоч пускайте кров!
— Та нехай ... Все-ж таки я вас упереджаю, се буде зовсім надаремне.
В отсю хвилю почулись ще кроки, глота в сінях розступилась і на порозі появився священик з дарами, сивий старушок. За ним ходив поліцейник, ще з вулиці. Лікар таки зараз уступив йому місце і обмінявся з ним значучим поглядом. Раскольніков упросив лікаря почекати хоч дрібочку. Той стиснув плечима і остався.
Всі відступили. Сповідь тревала дуже коротко. Умираючий вже мало памятався і міг вимовляти тільки уривані, неясні звуки. Катерина Іванівна взяла Лідочку, зняла з крісла хлопчика, і відійшовши в кут до печі, приклякнула і уставила дітей навколішки перед собою. Дівчинка тільки дрожала; хлопчик же, клячучи на голих колінцях, широко підни-мав рученьку, хрестився повним хрестом і кланявся до землі, ударяючи чолом, що видимо справляло йому особлив-шу приємність. Катерина Іванівна закусувала губи і по-вздержувала сльози; вона також молилася, зрідка поправля-ючи сорочку на хлопчику і успівши накинути на надто об-нажені плечі дівчинки хустину, котру дістала з комоди, не встаючи з колін і молячись. Тимчасом двері з дальших кімнат почали знову отвирати цікаві. В сінях же чим раз тісній-ше і тіснійше збивались видці, сусіди із всіх сходів, котрі однакож не переступали за поріг кімнати. Оден тільки недогарок освічував всю сцену. %
В отсю хвилю з сіней, крізь товпу живо протиснулась Полечка, що бігала за сестрою. Вона увійшла ледви дихаючи від скорого бігу, зняла з себе хустку, відшукала очима матір, підійшла до неї і сказала: "Йде! На вулиці стрітила!" Мати пригнула її на коліна і поставила поруч себе.
Із товпи нечутно і несміло протиснулась дівчина, і дивне було її напрасне появлення в отсій кімнаті, посеред нужди, лахів, смерти і розпуки. Вона була також убого одіта; убір її був вельми дешевенький, але прикрашений по вуличному, під смак і правила, що склались в своїм окремім світі, з ярко і безсоромно виступаючою цілею.
Зоня станула в сінях біля самого порога, та не переходила за поріг і гляділа мов непритомна, не розріжняючи, як виділось, нічого, забувши і про свою перекуплену із четвертих рук, шовкову, неприличну тут, ясну сукню, з довжезним і смішним хвостом, і про безконечну криноліну, що загородила цілі двері, і про ясні черевички і про парасольку, не потрібну в ночі, але котру вона взяла з собою, і про смішний, соломяний, круглий капелюшок з ярким, огненної барви пером. З під отсего по дитячому на бакир надітого капелюшка виглядало худеньке, бліде і налякане личко, з отвореними губами і з неподвижними від переляку очима. ч Зоня була дрібного росту, вісімнайцятилітна, руденька але досить гарна білявочка, з прекрасними голубими очима. Вона безнастанно гляділа на постіль, на священика; вона також засапалась від скорого ходу. Наконець шепіт, деякі слова в товпі, здається, до неї долетіли. Вона здрігнулась, переступила через поріг і станула в кімнаті, але знову лиш при самих дверях.
Сповідь і причастіє скінчились. Катерина Іванівна знов підійшла до постелі мужа. Священик відступив і відходячи звернувся було сказати два слова науки і потіхи Катерині Іванівній.
— А куди я отсих діну? — різко і роздразнено перебила вона, показуючи на дітвору.
— Бог милосерний; надійтесь на поміч Всевишнього, — почав було священик.
— Е-ех! Милосерний, та не для нас.
— Се гріх, гріх, пані, — завважав священик, хитаючи головою.
— А се не гріх? — крикнула Катерина Іванівна, показуючи на умираючого.