— Ми поїхали; як се у них смішно; представляюся: поміщик, вдовець,* звісного роду, з такими а такими звязями, з капіталом, — ну, що-ж що мені пятьдесять а тій і шіснай-цяти нема? Хто-ж на те глядить? Ну, адже лакома річ, а? Адже лакома, ха! ха! Погляділи би ви, як я розговорився з татусем та з мамусею! Заплатити треба, щоби тільки поглядіти на мене.
— Виходить вона, присідає, ну, можете собі представити, ще в коротенькій сукеночці, нерозвитий пучок, паленіє, роз-горюєсь як зоря (сказали їй, очевидно). Не знаю як ви відносно жіночих личок, тільки по мойому, сі шіснайцять літ, сі дитячі ще очка, отся несмілість і сльози стидливости, — по мойому, се ліпше від краси, а вона ще до того хоч малюй. Ясненькі волосочки, в маленькі льочки закручені, губки повненькі, малинові, ніжки — чудо!... Ну, познакомились, я обявив, що спішу задля домашних обставин, і на другий таки день, чи властиво третього дня нас і благословили. З тої пори як приїду, так зараз її до себе на коліна ... Ну, паленіє, як рожа, а я цілую що хвиля; матуся знову, розуміється, научає, що се, мовляв, твій чолові^ і що се так треба, одним словом,' малина! І сей стан теперішній, зарученого, справді може б^ти і ліпший від того, який буде після вінчання. Тут те, що називається по француськи la nature et la vérité! ха! ха!
— Яз нею двічи розмовляв — куди! не глупа дівчинка; инший раз так крадькома на мене спогляне, — аж вогнем пройме. — А знаєте, у неї личко в роді Рафаелової Мадонни. Адже у Сикстинської Мадонни лице фантастичне, лице скорбної юродивої, вам се не кинулось в очі? Ну, так в тім роді. Тілько що нас поблагословили, а я на другий день на півтора тисячі і привіз: брилянтовий убір оден, перловий другий та срібну жіночу тоалєтну коробку, — от якої величини, з ріжними ріжностями, так що аж у неї, у Мадонни, бачите, личко запалилось.
— Посадив я її вчера на коліна, та мабуть вже надто безцеремонно, — ціла спалахнула і сльози бризнули та ціла горить. Вийшли всі на мінуту, ми з нею сам-на-сам остались, нараз кидається мені на шию (сама у перший раз), обнимає мене обома рученятами і кленеся, що вона буде мені послушною, вірною і доброю жінкою, що вона зробить мене щасливим, що вона віддасть ціле своє життя, кожду мінуту свого істновання, все, все пожертвує, а за все те бажає мати від мене тільки моє поважання і "більше мені", говорить, — "нічого, нічого, нічого не треба, ніяких подарунків!" Признасьте самі, що вислухати подібне признання, на самоті, від такого шіснайцятьлітного ангелика, в тюлевім одіню, з закрученими льоками, з краскою дівочого сорому і зі сльозами ентузіязму в очах, — признасьте самі, воно доволі по-надне. Адже понадне? Адже стоїть чого-небудь, а? Ну, адже стоїть? Ну ... ну слухайте ... ну, їдьмо до моєї судженої... тільки не зараз!
— Так отже в вас отся чудовищна ріжниця літ і розвит-тя будить лакімство! І чи справді ви таки з нею женитесь?
— А що-ж? Адже кождий про себе сам промишляє і най-веселійше той і жиє, хто найліпше себе зуміє одурити. Ха! ха! Та що ви в чесноту, слухайте, так цілим дишлем в'їхали? Пощадіть, батюшка, я чоловік грішний. Хе! хе! хе!
— Ви однакож намістили діти Катерину Іванівни. А втім... а втім ви мали на се свої причини ... я тепер все розумію.
— Дітей я загалом люблю, я дуже люблю дітей, — захохотав Свидригайлов. — Відносно сего я вам можу навіть розповісти дуже цікавий епізод, котрий і до сеї пори ще не скінчився. Першого таки дня по приїзді пішов я по ріжних СИХ кльоаках, ну, після семи, бачите, літ так і накинувся. Ви навірно завважали, що я з своєю компанією не спішу сходитись, то є з давними товаришами і приятелями. Ну, та і як можна найдовше без них потягну. Знаєте: у Марти Петрівни на селі мене до смерти замучили спомини про всі ті таємничі місця і містечка, в котрих хто знає, той богато може найти. Чорт візьми! Нарід пиячить, молодіж образована від бездільности переговорює в неосущимих снах і мріях чудовачіє в теоріях; відкись там Жиди наїхали, збивають грошики, а все инше гуляє і тратить. Так і дихнуло на мене се місто від першого разу знакомим запахом. Попав я на оден так званий вечер з танцями, — кльоака страшенна (а я люблю кльоаки, іменно як найпоганійші), ну, розуміється, канкан невиданий і яких за моїх часів і не було. Так, пане, в тім є справдішний поступ. Нараз, дивлюся, дівчинка літ чотирнайцять, миленько одіта, танцює з одним віртуозом; другий перед нею візаві. А біля стіни, на кріслі, сидить її мати. Ну, можете собі представити, який канкан! Дівчина мішається, паленіє, наконець обидившись починає плакати. Віртуоз хапає її і починає нею крутити і перед нею штуки виправляти, всі кругом регочуться і — люблю в такі хвилі нашу публику, хоч би навіть і канканову, — регочуться і кричать: "Славно, так і треба! А не волочити дітей!" Ну, про мене се байка, та і діла мені ніякого: чи льоґічно чи не льоґіч-но самі себе вони утішають! Я зараз моє місце побачив, підсів до матері і починаю про те, що я також приїзжий, що які тут самі невіжі, що вони не уміють пізнати справдішних достоїнств і мати приналежне поважання; дав знати, що у мене грошей купа, накинувся завезти в своїй кареті; довіз домів, познакомився (в якійсь там комірці, нанятій з другої руки, стоять, тільки що приїхали). Мені обявили, що моє знакомство і вона і донька її можуть принимати не инакше як за честь; довідуюсь, що у них ні кола, ні двора, а приїхали старатись о щось в якімсь уряді; предкладаю услуги, гроші; довідуюсь, що вони через помилку поїхали на вечер, думаючи, що дійсно танцювати там учать; предкладаю помагати з своєї сторони на виховання молодої дівчини, на француську мову і танці. Принимають з одушевлениям, уважають за честь, і до сеї пори знакомий ... Хочете, поїдемо, — тільки не зараз.
— Оставте, оставте ваші підлі, низькі анекдоти, розпу-стний, низький чоловіче!
— Шіллєр, Шіллєр ось наш, Шіллєр, бачите! Куди чеснота пішла гніздитись. А знаєте, я нароком буду вам такі річи розповідати, щоби чути ваші виклики. Розкіш!
— Нічо з того не буде, бо хіба я сам собі в отсю хвилю не смішний? — зі злобою воркнув Раскольніков.