Злочин і кара

Сторінка 126 з 171

Федір Достоєвський

Раскольніков попробуваь знову говорити, тільки йому вже не дали докінчити: всі кричали і тиснулись коло Лужина з наругами і грізьбами. Все-ж таки Петро Петрович не піддався. Видячи, що вже справа щодо обвинения Зоні дочиста програна, він просто чіпився зухвальства:

— Звиніть, панове, будьте ласкаві, не душіться, дайте перейти! — говорив він, перетискаючись крізь товпу. — Зробіть ласку, не грозіть: впевняю вас, що нічого не буде, нічого не зробите; я не з трусливих, а противно ви таки, панове, відповісьте, що насиллям прикрили кримінальну справу. Злодійка викрита, я буду переслідувати. В суді не так сліпі і... не пяні, і не повірять двом явним безбожникам, ворохобникам і вільнодумцям, що обвиняють мене з особистої мести за те, до чого самі вони в дурноті своїй признаються ... Так, панове, позвольте!

— Щоб зараз а зараз і дух ваш не пах в моїй кімнаті; вон, виносіться, і все між нами скінчене! І коли подумаю, що я із шкіри рвався, йому викладав... цілі дві неділі!... — кричав Лебезятніков.

— Адже я вам і сам, Андрію Семеновичу, передше сказав, що випроваджуюсь, коли ви ще задержували; тепер же додам тільки, що ви дурень, пане. Бажаю вам, щоб вилічили свій розум і ваші сліпенькі очі. Позвольте-ж, панове!

Він перетиснувся; однак провіянтському не хотілось так легко його випустити, з самими тільки зневагами: він вхопив зі стола склянку, розмахнувся і пустив її в Петра Петровича; але склянка полетіла просто в Амалію Іванівну. Вона запищала, а провіянтський, стративши від розмаху рівновагу, важко повалився під стіл. Петро Петрович перейшов в свою кімнату, і за пів години його вже не було в домі.

Зоня, з природи несміла, і передше знала, що її лекше погубити, ніж кого небудь, а вже обидити її кождий міг майже безкарно. Та все таки, до самої отсеї мінути, їй здавалось, що можна як небудь уйти перед бідокьпри помочі осторожности і покірливости перед всім' і кождим. Розчаровання її було надто тяжке. Вона, правда, з терпеливістю і майже без нарікання могла усе перенести, — навіть і отеє. Але в першу мінуту вже надто тяжко стало. Мимо свого торжества і свого оправдання, — коли проминуло перше перераження і перший заворот голови, коли вона поняла і порозуміла все ясно, — чувство безпомічности і обиди болючо стиснуло її серце. З нею почалась істерія. Наконець, не видержавши, вона кинулась геть з кімнати і побігла до дому. Се було майже зараз по виході Лужина.

Амалія Іванівна, як тільки в неї при голоснім сміху зібраних влучила склянка, — також не видержала. З криком, мов бішена кинулась вона на Катерину Іванівну, уважаючи її за виновницю всего:

— Вон з кватір! Зараз! Марш!

Сказавши те, стала хапати усе, що її попадалось під руки З річей Катерини Іванівни, і скидати на долівку. Вже і без того прибита, мало що памятаюча себе, засапана, бліда Катерина Іванівна зірвалась з постелі (на котру упала була в обезсиленню) і кинулась на Амалію Іванівну. Відтак боротьба була надто нерівна; тая відіпхнула її як перше.

— Як! Мало того, що безбожно оклеветали, — ще тая скотина на мене! Як! В день похорону мужа гонять з кватири, після мого хліба-соли, на вулицю, з сиротами! Та куди-ж я піду! — заголосила, ридаючи і задихуючись, бідна женщина. — Господи! — закричала вона нараз, заіскрившись очима — чи вже-ж нема справедливости! Кого-ж Тобі боронити, коли не нас, сиріт? А ось, побачимо! Є на світі суд і правда, є, я найду! Зараз, погоди, безбожна худобино! Полечко, оставайся з дітьми, я вернуся. Дожидайте мене хоч на вулиці! Побачимо, чи є на світі правда!

І накинувши на голову ту саму зелену хустку, про котру згадував в своїм оповіданню покійний Мармеладов, Катерина Іванівна перетиснулась крізь пяну товпу сусідів, що все ще тиснулись в кімнаті, і з шльохами та сльозами вибігла на вулицю, — з неозначеною цілею: десь там зараз без проволоки і за всяку ціну, найти справедливість.

Полечка в страху запхалась з дітьми в кут, на скриню, де обнявши обоє маленьких, ціла дрожачи, стала дожидати повороту матері. Амалія Іванівна сіпалась по кімнаті, пищала, ругала, шпуряла всім, що не попалось її в руки, на долівку і казилась. Сусіди горлали з цілої сили, оден одно, другий друге, — ті оповідали, що уміли, про те, що лучилось; инші сварились і зневажались; були і такі, що почали співати ...

— А тепер пора і мені! — подумав Раскольніков. — А-ну, Зофіє Семенівно, подивимось, що ви зволите тепер говорити!

І він пустився до кватири Зоні.

IV.

Раскольніков був діяльним і смілим адвокатом Зоні проти Лужина, мимо того, що сам носив стілько власного тя-гару і горя на душі. Однакож, перетерпівши так богато рано, він аж рад був нагоді, що перемінить свої вражіння, котрі ставали вже незносними, не говорячи вже про те, як богато особистого і сердечного містилось в його старанню стати Зоні в пригоді. Кромі того його заміром було і страшно трі-вожило його, особливо хвилями, побачитись з Зонею; він чувся приневоленим обявити її, хто убив Лизавету і предчу-вав страшну муку для себе і аж відмахувався від неї руками. І длятого, коли він покликнув виходячи від Катерини Іванівни: "А-ну, що ви скажете тепер, Зофіє Семенівно?", то очевидно находився ще в якімсь хвилево-взбудженім стані смі-лости, визову і недавньої побіди над Лужином. Та тільки якось дивно лучилось з ним.

Коли він дійшов до кватири Капернаумова, то почув в собі нагальне обезсилення і страх. В задумі остановився він перед дверми з дивним читанням: "Чи треба розповідати, хто убив Лизавету?" Питання було справді дивне, бо він зараз, в ту саму хвилю почув, що не тілько годі не сказати, але навіть і віддалити сю мінуту, хоч би на часочок, годі. Він ще не знав, чому годі; він тільки відчув се, і се важке почуття своєї безсильности перед доконечністю майже придавило його. Щоб вже не роздумувати, не мучитись, він хутко отворив двері і з порога поглядів на Зоню.. Вона сиділа опершись ліктями на столик і закривши лице руками; коли-ж побачила Раскольнікова, чим скорше встала і пішла йому на стрічу, начеб ждала його.

— Що би зі мною без вас там було! — скоро промовила вона, зійшовшись з ним серед кімнати.