Злочин і кара

Сторінка 125 з 171

Федір Достоєвський

Коли Андрій Семенович скінчив свої многословні розваги таким льоґічним виводом на закінчення бесіди, то страшенно втомився і аж піт капав з його лиця. Бідняга, він і в рідній мові не умів обяснитись порядно (не знаючи впрочім ніякої другої мови), так що він цілий якось відразу знеміг, .аж начеб похудів, після отсего свого адвокатського подвигу.

Тим не менше бесіда його викликала незвичайне вражіння. Він говорив з такою певністю, з таким переконанням, що йому, се було видно, всі вірили. Петро Петрович почув, що його справа стоїть зле.

— Яке мені діло до того, що вам в голову прийшли якісь дурні питання, — закричав він. — Се не доказ, пане! Ви могли все те вимаячити у сні, от і все! А я вам говорю, що ви брешете, добродію! Брешете і ширите клевету з якоїсь гам злости до мене, а іменно в гніві за те, що я не приставав на ваші вільнодумні і безбожні соціяльні предложения, от що, пане!

Але сей викрут не приніс хісна Петру Петровичеви. Противно, дався чути із всіх сторін регіт.

— А, ти ось куди заїхав! — крикнув Лебезятніков. — Брешеш! Клич поліцію, а я присягу прийму! Одного тільки поняти не можу: длячого він наважився на сей нікчемний поступок! О окаянний, підлий чоловік!

— Я можу обяснити, длячого він наважився на такий поступок, і, коли треба, сам присягу прийму! — твердим голосом озвався иаконець Раскольніков і виступив вперед.

Він був незвичайно твердий і спокійний. Всім якось ясно стало, при однім лиш погляді на него, що він дійсно знає, в чім діло, і що дійшло до розвязки.

— Тепер я вже зовсім усе собі вияснив, — казав дальше Раскольніков, звертаючись просто до Лебезятнікова. — Від самого початку історії я вже став підозрівати, що тут якийсь мерзенний підступ; я став підозрівати в наслідок деяких о-собливших обставин, лиш мені одному звісних, котрі я зараз і обясню всім: в них ціла суть річи! Ви же, Андрію Семеновичу, вашим дорогоцінним свідоцтвом остаточно вияснили мені все. Прошу всіх, всіх послухати: Сей добродій (він показав на Лужина) сватався недавно до одної дівчини, а іменно до моєї сестри, Евдокії Романівни Раскольніко-вої. Але приїхавши до Петербурга, він позавчора, при першій нашій стрічі зі мною посварився, і я вигнав його від себе, на що маю двох свідків. Сей чоловік дуже лукавий... Позавчора я ще і не знав, що він тут живе у вас, Андрію Семеновичу, і що того самого дня, як ми посварились, то є позавчора, він був свідком того, як я передав, яко приятель покійного пана Мармеладова, подрузі його, Катерині Іванів-ній дещо грошей на похорон. Він зараз таки написав карточ-

ку до моєї матері і повідомив її, що я віддав всі гроші не Катерині Іванівній, а Зофії Семенівній, і при тім в найпідлій-ших виразах згадав про ... про характер Зофії Семенівни, то є натякнув на характер відносин моїх до Зофії Семенівни. Все те, як догадуєтесь, з ціллю посварити мене з матірю і сестрою, показавши їм, що я розкидаю з нечесними замірами їх послідні гроші, котрими вони мені помагають. Вчера вечером, при матері і сестрі і в його присутмости, я вияснив правду, доказавши, що передав гроші Катерині Іванівній на похорон, а не Зофії Семенівній, і що з Зофією Семенівною позавчора я ще і знакомий навіть не був, і навіть на очі її ще не бачив. Притім я додав, що він, Петро Петрович Лужин, з всіми своїми достоїнствами не стоїть одного мізинця Зофії Семенівни, про котру віц так погано виражаєсь. На його же питання: чи посадив би я Зофію Семенівну рядом з моєю сестрою? я відповів, що я вже се і зробив того самого дня. Розізлившись на те, що мати і сестра не хотять після його научення зі мною зірвати, він, слово по слові, став говорити їм непростимі грубости. Наступило оконечне розірвання і його вигнали з хати. Все те збулося вчера вечером. Тепер прошу о особлившу увагу: представте собі, що колиб йому удалось тепер доказати, що Зофія Семенівна — злодійка, то по перше, він доказав би моїй сестрі і матері, що його підозріння були майже цілком оправдані; що він справедливо розсердився за те, що я поставив на одну дошку мою сестру і Зофію Семенівну; шо нападаючи на мене, він боронив отже і беріг честь моєї сестри, а своєї зарученої. Одним словом, через все те він навіть міг знову поріжнити мене з рідними і вже очевидно надіявся знову дібратись до їх ласки. Не говорю вже про те, що він мстився особисто на мені, бо має причину догадуватись, що честь і щастя Зофії Семенівни дуже для мене дорогі. От ціла його ціль! От як я розумію сю справу! От і вся причина і другої бути не може.

Так або майже так закінчив Раскольніков свою бесіду, часто переривану окликами усіх присутних, що слухали впро-чім цікаво. Та не зважаючи на всі перерви, він переговорив різко, спокійно, покладно, ясно, тнердо. його рішучий голос, його переконаний тон, і строге лице викликали у всіх незвичайне вражіння.

— Так, так, се так! — в захваті потверджував Лебезятніков. — Се навірно так і буде, бо він іменно питав мене, як тільки ввійшла до нас в кімнату Зофія Семенівна, чи ви тут? Чи не бачив я вас межи гостями Катерини Іванівни? Він відкликав мене в тій ціли до вікна і там нишком запитав. Значить, йому конечно треба було, щоб тут були ви! Се так, се все так!

Лужин мовчав і згірдно усміхався. Однакож він був дуже блідий. Здавалось, що він обдумував, як би йому викрутитись. Може бути він би радо кинув усе і вийшов, тільки в отсю хвилю се було майже неможливе; се значило просто признати справедливість виведених против него обвинень і признатись до того, що він дійсно оклеветав Зофію Семе-нівну. Крім того ще і публика, і так вже напитками підохочена, надто вже ворушилась. Провіянтський, хоч впрочім і не усе розумів, все-ж таки кричав більше всіх і предкладав деякі вельми неприємні для Лужина міри. Але були і не пяні; зійшлись і зібрались із всіх кімнат. Всі три Полячки страшенно горячились і ревіли до него безнастанно: "пане лайдаку!" при чім бурмотіли ще якісь грізьби по польськи.

Зоня слухала з напруженням, але якось начеб також не все розуміла, дослівно мов би прокидалась з памороки. Вона тільки не спускала очей своїх з Раскольнікова, відчуваючи, що в нім цілий її захіст. Катерина Іванівна тяжко і хрипло дихала і була, здавалось, в страшнім обезсиленню. Дурній-ше всіх стояла Амалія Іванівна, роззявивши рот і мов би нічого не понимаючи. Вона лиш зміркувала, що Петро Петрович якось злапався.