— Е-ех! Чим ти убив?
— Топором. По голові.
— Ех, спішиш! Сам оден? Микола не порозумів питання.
— Сам оден убив?
— Сам. А Митько невинний і всему тому не причасний.
— Та не спіши-бо з Митьком! Е-ех!... Як же ти, ну як же ти зі сходів ось тоді збіг? Адже двірники вас обох стрі-тили?
— Се я для збаламучення... тоді... біг з Митьком, — якби спішачись і завчасу приготовившись відповів Микола.
— Ну, так і є! — гнівно скрикнув Порфір. — Не свої слова говорить! — воркнув він мов би про себе" і нараз знову побачив Раскольнікова.
Він очевидно так луже заиявся Миколою, що на хвилю навіть забув про Раскольнікова. Тепер він нараз опамятав-ся та аж змішався ...
'— Родіоне Романовичу, батюшка! Вибачте, пане, — кинувся він до него, — так не можна! Будьте ласкаві проте ... вам тут нічого ... я і сам... бачите, які несподіванки!... Будьте ласкаві, пане!...
І взявши його за руку, він показав йому на двері.
— Ви, здається, сего не ожидали? — промовив Раскольніков, котрий очевидно нічого ще не розумів ясно, але вже успів сильно набрати смілости.
— Та і ви, батюшка, не дожидали. Ух, рученька ось як дрожить, хе-хе!
— Та і ви дрожите, Порфіре Петровичу.
— І я дрожу, добродію; не дожидав, правда!
Вони вже стояли в дверях. Порфір нетерпеливо ждав, щоби перейшов Раскольніков.
— А несподіваночку-ж так і не покажете? — промовив нараз насмішливо Раскольніков.
— Говорить, а у самого ще зубки в роті оден о другий кланцають, хе-хе! Іронічний ви чоловік! Ну, паночку, до побачення,
— По мойому так прощавайте!
— Як Бог дасть, добродію, як Бог дасть! — пробурмотів Порфір з викривленою якоюсь усмішкою.
Переходячи канцелярію, Раскольніков завважав, що мно-гі на него уважно глянули. В передній кімнаті, в товпі, він встиг пізнати обох двірників з того дому, котрих він кликав тоді в ночі до квартального. Вони стояли і чогось дожидали. Але тільки що він вийшов на сходи, зараз почув за собою знов голос Порфіра Петровича. Коли обернувся, він побачив, що той доганяв його, цілий засапаний.
— Одно слівце, добродію, Родіоне Романовичу; там що до всего того дальшого як Бог дасть, а все таки по формі про дещо прийдеться запитати, пане... Отже ми ще побачимось, так, добродію!
І Порфір задержався перед ним з усмішкою.
— Так, добродію, — додав він ще раз.
Можна було догадуватись, що йому ще щось хотілося сказати, але якось не вимовлялось.
— А ви мене, Порфіре Петровичу, звиніть за те, що перше... трохи розгорячився, — почав Раскольніков, котрий вже цілком осмілився так, що приходила йому велика охота покепкувати собі з Порфіра Петровича.
— Нічого, добродію, нічого, — майже радісно підхопив Порфір. — Я і сам також трохи розгорячився ... Зїдливий у мене характер, каюся, каюся! Та ось ми побачимось, пане. Коли Бог дасть життя, то і дуже, і дуже побачимось!...
— І вже докладно пізнаємо оден одного? — підхопив Раскольніков.
— І вже докладно пізнаємо оден одного, — потакнув Порфір Петрович і .прижмуривши очи, дуже серіозно поглядів на него. — Тепер на іменини, пане?
— Ні, на цохорон.
— Ну, що? На похорон! Здоровля, слухайте, своє шануйте, здоровля, памятайте!...
— А вже і не знаю, чого вам пожелати з своєї сторони!
— промовив Раскольніков, вже починаючи спускатись зі сходів, але нараз знову звертаючись до Порфіра. — Пожелав би великих успіхів; однак, бачите, яке ваше заняття комічне!
— Та чому-ж комічне? — зараз наострив уха Порфір Петрович, котрий також звернувся був до відходу.
— Та як же, та сего бідного Миколку ви очевидно му-сіли накатуватись і намучити, психольоґічно, мовляв, на свій лад, заки він признався; день і ніч відай доказували йому: "ти вбивця, ти вбивця.. .и ну, а тепер, як він вже признався, ви його знову по кісточках гладити станете: "брешеш шельмо, ти не вбивця! Не міг ти ним бути! Не свої ти слова говориш !" Ну, то як же після сего служба ваша не комічна? '
— Хе-хе-хе! А таки завважали, як я сказав, перед хвилею Миколі, що він не свої слова говорить?
— Як не завважати?
— Хе-хе! Бистрі, бистрі ви, добродію. Усе та усе завважуєте! Притомність не аби яка! І зараз в найкомічнійшу струну і вдарите... Хе-хе! Се, бач, у Гоголя, з писателів, говорять, отся прикмета була в найвисшій степени?
— Так, у Гоголя.
— Так, пане, у Гоголя... До приємного побачення!
— До приємного побачення!
Раскольніков пішов просто до дому. Він так дуже був збитий і спутаний, що вже прийшовши до дому і кинувшись на диван, з чверть години глядів та лиш віддихав і пробував хоч би по трохи зібрати свої думки. Про Миколу він і роздумувати не брався; він чув, що поражений; що в признанню Миколи є щось трудне до вияснення, дивне, чого тепер йому ніяк не поняти. Все-ж таки признання Миколи було дійсним фактом. Наслідки сего факту йому таки зараз стали ясні: неправда не могла не викритись, і тоді візьмуться знов до него. Але по крайній мірі хоч до сего часу він свобідний і повинен конечно що небудь для себе зробити, бо небезпека неминуча.
Однакож в якій степени? Положення почало вияснятися. Нагадуючи неясно, в загальних тільки очертах, цілу свою недавну сцену з Порфіром, він не міг не здрігнутись ще раз від смертельного страху. Розуміється, він не знав ще всіх цілей Порфіра, не міг збагнути всіх його штучок. Але часть гри була відкрита, і вже очевидно ніхто ліпше від него не міг поняти, як страшним був для него сей "хід" в грі Порфіра. Ще трохи, і він міг зрадити себе оконечно, вже фактично. Знаючи хоробливість його характеру і з першого погляду вірно ухопивши і проникнувши його, Порфір поступав хоч надто рішучо, але майже на-певняка.
Нічого казати, Раскольніков встиг вже себе і передше надто скомпромітувати, але до фактів все таки ще не дійшло; все ще те тільки відносне. Але чи вірно, однакож, чи вірно він все те тепер розуміє? Чи не помиляєся він? До якого іменно кінця добирався сьогодня Порфір? Чи дійсно було у него що небудь приготовлене сьогодня? Та і що іменно? Чи справді він дожидав чогось, чи ні? Як іменно розстались би вони нині, колиб не лучилась несподівана катастрофа з Миколою?
Порфір майже всю свою гру показав; правда, пробував крутити, все-ж таки показав, і (доконче здавалось Расколь-нікову) колиб дійсно у Порфіра було ще щось більше, то він показав би і се. Що таке отся "несподіванка"? Насмішка, що? Чи значило се що небудь, або ні? Чи могло під тим укриватись хоч що небудь похоже на виразне обвинения?/ Вчерашніг чоловік? Куди-ж він дівся? Де, був він сьогодня? Бо як тільки є щонебудь у Порфіра позитивного, то вже о-чевидно воно в звязи з вчерашнім чоловіком...