— Я не дам себе мучити! — зашептав він нараз по да-внійшому, з болем і з ненавистю міркуючи в душі, що не може не підчинитись приказови, і падаючи від сеї думки в ще більшу скаженість, — арештуйте мене, перетрясайте мене, але прошу поступати на формі і не гратись зі мною, пане! Не важтеся...
— Та н^ журіться формою, — перебив Порфір з давній-шою злобною усмішкою і мовби навіть з розкошею любуючись Раскольніковом, — я вас, батюшка, назвав тепер по домашньому, зовсім по приятельськи!
— Не хочу я вашої приязни і плюю на неї! Чи чуєте? І ось вам: беру за шапку і іду. Ну-же, що тепер скажеш, коли маєш охоту арештувати?
Він вхопив за шапку і пішов до дверий.
— А несподіваночки чи таки справді не хочете побачити? — закихикав Порфір, знов хапаючи його трохи повисше ліктя і затримуючи біля дверий.
Він очевидячки ставав чим раз веселійший і жартобли-війший, що до крайности розярювало Раскольнікова.
— Якої несподіваночки? Що таке? — запитав він, нараз задержуючись і з перестрахом споглядаючи на Порфіра.
— Несподіваночка, паноньку, ось тут за дверми у мене сидить, хе-хе-хе! (Він показав пальцем на зачинені двері в перегородці, котра вела до казенного його помешкання). — Я і на замок запер, щоби не втікла.
— Що таке? Де? Що?... — Раскольніков підійшов до дверий і хотів отворити, але вони були зачинені.
— Зачинені, батюшка, от і ключ!
І в самім ділі він показав йому ключ, котрий виняв з кишені.
— Брешеш ти та брешеш! — заревів Раскольніков, вже не здержуючись. — Брешеш, блазне проклятий! — і кинувся на Порфіра, котрий відступився до дверий, хоч ні трохи не злякався.
— Я усе, усе розумію! — підскочив він до него. — Ти брешеш і дразниш мене, щоб я себе видав...
— Та вже більше і годі себе видати, батюшка, Родіоне Романовичу. Адже ви від скаженого гніву аж себе не памя-таете. Не кричіть, бо людей позову.
— Брешеш, нічого не буде! Клич людей! Ти знав, що я хорий і роздрочити мене хотів, привести до скажености, щоб я себе видав, ось твоя ціль! Ні, ти фактів подавай! Я все по-розумів! У тебе фактів нема, у тебе лиш пусті здогади, заметівські!... Ти знав мій характер, до скажености мене довести хотів, а потому оголомшити відразу поліцейниками та судовиками. Ти їх ждеш? А? Чого ждеш? Де? Подавай!
— Ну, які тут судовики, батюшка! Придивіться же чо-ловікови! Та оттак по формі і поступати годі, як ви говорите; діла ви, голубчику, не розумієте... А форма не втече, душенько, самі побачите!... — воркотів Порфір, прислухуючись до дверий.
Дійсно, в отсю хвилю біля самих дверий в другій кімнаті почувся немов би шелест.
— А, ідуть! — крикнув Раскольніков. — Ти за ними пі-слав. Ти їх ждав! Ти приготовився... Ну, давай сюди всіх: цілий суд, свідків, кого хочеш... давай! Я готов!... Готов! ...
Але тут скоїлась дивна подія, щось так несподіваного при звичайнім ході річей, що вже очевидно ні Раскольніков, ні Порфір Петрович на таку розвязку не могли бути приготовані.
VI.
Опісля, при споминах про ту мінуту, Раскольнікову представлялось усе в такім виді:
Почутий за дверми шелест нараз міцно побільшився і двр.рі трохи отворились.
— Що таке? — крикнув з досадою Порфір Петрович. — Адже я сказав виразно ...
Якийсь час відповіди не було, лиш видно було, що за дверми находиться кількоро людей і мов би когось відтручують.
— Та що там таке? — занепокоєно повторив Порфір Петрович.
— Арештанта привели, Миколку, — почувся чийсь голос.
— Не треба! Забирайтесь! Підождати ... Пощо він сюди заліз! Що за непорядок! — закричав Порфір, кидаючись до дверий.
— Та він... — почав знов той самий голос і нараз урвався.
Майже дві хвилині відбувалась справдішня боротьба; потім відразу мов би хтось когось з силою відтрутив і вслід за тим якийсь дуже блідий чоловік вступив в кабінет Порфіра Петровича.
Вид сего чоловік з першого погляду був дуже дивний. Він споглядав просто перед себе, але здавалось не бачив нікого. В очах його блищала рішучість, однакож рівночасно смертельна блідість покривала його лице, начеб його привели на страчення. Зовсім поблідші його губи злегка дрожали.
Він був ще дуже молодий, одітий як простолюдин, росту середнього, худощавий, з волоссям обстриженим в кружок, з тонкими, ніби сухими чертами лиця. Несподівано відтручений ним чоловік, перший кинувся за ним в кімнату і встиг вхопити його за рамя: се був судовий вояк; але Ми-колка торгнув рукою і вирвався від него ще раз.
До дверий стали тиснутись цікаві. Декотрі з них поривались увійти. Все описане збулось майже в млі ока.
— Забирайтесь, рано ще! Погоди, поки покличуть!... нащо його ранше привели? — бурмотів в крайній досаді, начеб збитий з толку Порфір Петрович. Однакож Миколка нараз клякнув.
— Чого ти? — крикнув Порфір вельм^ счудуваний.
— Виноватий! Гріх мій] Я вбивця! — відразу заговорив Миколка, мов би трохи задихуючись, все-ж таки досить сильним голосом.
Через десять секунд тревала мовчанка, начеб всім води в рот налив; навіть вояк відсунувся і вже не підходив до Миколи, а відступився машинально до дверий і стояв мов вкопаний.
— Що таке? — крикнув Порфір, виходячи з хвилевої задеревілости.
— Я... вбивця... — повторив Микола, помовчавши хвилинку.
— Як? ... Ти? ..'. Як? ... Кого ти убив? Порфір Петрович очевидячки потерявся. Микола знов помовчав трохи.
—■• Олену Іванівну і сестрицю їхню, Лизавету Іванівну, я ... убив ... топором. Паморока найшла ... — додав він коротко і знову замовк, все таки стоячи на колінах.
Порфір Петрович кілька хвилин стояв, як би вдумуючись, однак скоренько знову прийшов до себе і замахав руками на непрошених свідків. Вони душком скрились і двері примкнулись. Відтак поглянув на стоячого в куті Расколь-нікова, що дико глядів на Миколу, і пустився вже до него, та нараз задержався, поглядів на него, перевів зараз таки свій погляд на Миколу, відтак знову на Раскольнікова, відтак знову на Миколу, і відразу, мов би розярений, знову накинувся на Миколу.
— Ти мені ще своєю паморокою та вперед забігаєш? — крикнув він на него майже з гнівом. — Я тебе ще не питав, находила або ні на тебе паморока. .. говори: ти убив?
— Я вбивця ... признаюся ... — промовив Микола.