— Що ти малюєш?
— Коня…
— Чому саме коня?
— Хочу ним вибратися на волю.
"Так і є, збожеволів", — зрадів Пахомій і присів на прічу, застелену повстю. Мовив лагідно:
— Перестань бавитися дитячою грою, я нині тебе сам випущу на волю, скажи мені, що ревно каєшся у вині своїй, що просиш прощення, що усвідомив блуд свій і хочеш щиро спокутувати гріх. Потім те саме повториш архімандритові й тоді побачиш небо, вдихнеш повітря, посильне діло дасться твоїм рукам. Скажи тільки, що визнаєш свою вину. Бачиш, як мало вимагаю від тебе. Одного слова…
— Слів пудами не важать, іноче, — відповів Любимський. — Слова — не борошно. Часом одне слово переважить цілу єпископську проповідь, та й оцінюється воно не грішми, а чимсь зовсім іншим. Ось ти пропонуєш волю за одне тільки слово "винен". А за сотні моїх слів дали мені кайдани. Кайдани — за сотні, волю — за одне. Отже, слово слову не рівне. Хто зна, мало чи надто багато вимагаєш від мене?
— Але ж зрозумій, — уже просив монах, втямивши, що розмовляє не з божевільним, — цього слова, крім мене й архімандрита, ніхто більше не чутиме. Ти зможеш собі думати й далі, що бажаєш, у що віриш, а нам скажи лише те, чого ми хочемо: "Каюся, винен". Хіба від цього язик тобі всохне?
— Крім тебе й архімандрита це слово почує ще одна людина — я. Ти про це не подумав… Ну, гаразд. Я, може, й скажу. Тільки повір мені: ти впевнений у тому, що я винен?
— Як у тому, що день змінює ніч. Інакше чого б ти тут опинився?
— Постривай, звідки ти можеш знати, що винен я, а не ті, що запроторили мене до цієї ями?
— Як — звідки? За законом тебе посадили. Хіба ти сумніваєшся у справедливості законів?
— Ти, я знаю, не сумніваєшся. Проте я постараюся посіяти в тобі той сумнів. Ти чув, напевно, про царя Івана Антоновича, якого ще маленьким посадили до шліссельбурзького каземату. Скажи, чим могло провинитися дитя?
Пахомій не міг знайти відповіді, мовчав.
— Ти, — продовжував Любимський, — карав людей за Петра III і певен був, що караєш винних, що закони цього царя справедливі. А виявилося, що він сам заслуговував кари. А чи переконаний ти, що він заслуговував кари? Ти горів вірнопідданським бажанням стяти голову Пугачову. Чи не бажалось би тобі зробити це саме комусь іншому, якби Пугачов став переможцем? Що ти можеш знати про справедливість законів, що їх накидають владики, які примушують народ називати їх найсправедливішими? Кого питають, чи ця або інша людина гідна корони? Кого питають, чи той або той заслужив кари? Їх просто карають або примушують на них молитися. То скажи мені тепер: ти повіриш, якщо я навіть вимовлю слово "винен"?
Пахомій стояв, побитий градом Павлових слів, і, як тільки той замовк, закричав у шаленстві:
— Апостат! Апостат!26
Він ударив ногою у двері — в коридорі караульних чомусь не було; прискочив до Любимського, у скаженій люті бив його кулаками, а потім виштовхнув надвір.
Спочатку Павло не міг отямитися. Що сталося? На страту ведуть? Світло різко ударило в очі, свіже повітря наповнило легені, у голові запаморочилось. І тут він зрозумів, що над ним не казематна низька стеля, а бездонне високе небо, яке він таки побачив. Побачив! Павло відкинув назад голову, простягнув до неба руки і за цю мить щастя готовий був умерти.
Довкруж не було нікого. Як це так, що нема нікого? Іди собі куди хочеш? Ні, цього не може бути… Він кудись рушив іти, важко переставляючи закостенілі від сидіння ноги, хиталися висока дзвіниця, й баня Преображенського собору, і вежі — усе хиталося, а врешті стрімливо лягло вниз.
Коли розплющив очі, величні будівлі стояли прямо, а він лежав горілиць на кам’яному подвір’ї. З натугою підвівся, тоді побачив перед собою знайоме бородате обличчя. Його преосвященство привітно усміхнувся й мовив:
— Любимський, ти житимеш на волі. А добрий будеш, то й на велику землю відпущу.
Досифей дивився на полотняно бліде обличчя Іоанна Предтечі, облямоване густою чорною бородою, і ловив кожен порух м’язів його лиця, кожний зблиск очей: невже тепер, коли побачив світло, він схоче повернутися до темниці?
— Чим я заслужив на таку ласку?
— Ти був покірний, — відповів Досифей. — Ми навіть, ти ж знаєш, дозволили тобі сидіти без кайданів.
— Спасибі, але як я міг бути непокірний у домовині?
— Не лихословив, як тоді…
— Кому я мав лихословити? Солдати на військовій службі, вони теж не вільні, а та людина, що приходила до мене, своєю природою нещасливіша за мене. Хіба є смисл читати гієні проповідь про чистоту?
— Ти маєш рацію. Але я вірю, що не повернеться язик твій знову супроти мене. Тобі присуджено довіку гнити у темниці, я ж дарую тобі світло.
— За що ж усе–таки? Адже тут дарма нічого нікому не дають. Чи, може, я повинен сказати те, чого від мене вимагав мій напутник?
— Ти цього не скажеш, я знаю. Але для мене досить і того якщо не будеш проголошувати своєї правоти. Проте одну річ зробити мусиш. Послухай уважно. Я доручив інокові Пахомію зламати твою гординю. Він не справився з цим, тож заслуговує покарання. Твій напутник уже лежить зв’язаний на лобному місці біля Рибних воріт, засуджений до п’яти десятків канчуків. Ти виконаєш присуд над своїм ворогом. Ходімо!
Павло пішов за Досифеєм.
Бліде сонце вже ховалося за фортечні стіни. Ще трохи, ще трохи сонця…
Пахомій лежав долілиць на помості, зв’язаний ремінною волокою. Він повертав то в один, то в другий бік голову, відчай корчив його обличчя, низьке чоло рясніло краплинами поту, переляканими очима дивився на Любимського і тихо скавучав.
Погляд Павла прикипів до невеликого предмета, що лежав на землі поряд з нагайкою, і він нагнувся.
— Ну що, напутнику, — промовив, піднімаючи дротяну вирву, — ти вже переконався у справедливості законів? Признавайся тепер у своїй винності. Кажи: "Я винен".
Досифей тамував вдоволену посмішку. Він стояв збоку й чекав, чекав нетерпляче, поки засвистить нагайка в руках Предтечі, поки він почне башлувати ченця. Тоді шляхетне обличчя філософа покриється лудою звіра, і стане він з Предтечі Іродом, а зі світу архімандрита навіки щезне образ ув’язненого пророка.
— Я не винен, — простогнав кат. — Ти винен, що не впокорився мені. Що я міг зробити, коли не мав права тебе катувати?