— Для кожного свої засоби, Пахомію. Для філософа — слово, для ката — нагайка. Я витримав, а чи витримаєш ти? — Павло стрелив пугою у повітрі. — Отже, тепер за мною сила і закон. Я шмагатиму тебе доти, доки не збрешеш на себе. Тебе огортає страх болю, мене огортав страх власного безчестя. Ваше преосвященство, — Любимський глянув на Досифея, який враз спохмурнів, — я зараз почну. Якщо на десятому ударі Пахомій не набреше на себе, що він винен, хай тоді він б’є мене. І тоді ви остаточно переконаєтеся у моїй силі або ж слабкості.
— Бий же, бий! — крикнув Досифей, і цієї миті заверещав кат:
— Я винен!
Павло опустив нагайку.
— Ваше преосвященство, — мовив він, — ось бачите, я ще раз переміг Пахомія. Мені зовсім не жаль було б при цій нагоді відшмагати його за катівське ремесло й за віру в справедливість царських законів. Та змагаюся я не з ним, кальногузим черв’яком, а з вами. Я знаю вашу школу нищення людей. Проголошувати анатеми устами одноплемінників, убивати ворогів своїх руками їх братів. Одним пострілом класти двох. Одного фізично, другого духовно. Пахомій — не брат мій, і я з радістю відправив би його на той світ. Але зараз він в’язень, а козацький звичай не велить бити безборонних. Вам же саме цього хотілося. Ви бажали побачити мене катом, а не борцем. Це вам ніколи не вдасться.
Павло жбурнув нагайку під ноги архімандритові.
— Згною… Згною! — зашипів Досифей, і тут де не взялися два солдати: один розв’язував Пахомія, другий скручував Павлові назад руки.
— Бери нагайку! — крикнув архімандрит ченцеві. — І віднині напучуй його нею, скільки душа захоче!
— У горнилі очищається золото, Господь же випробовує серця. Так мовив Соломон, — сказав на диво спокійно Любимський і кивнув головою караульному: — Веди мерщій до каземату.
Розділ тринадцятий
Московські святкування з нагоди Кучук–Кайнарджійського миру з феєрверками, костюмованими балами, бенкетами затягнулися до весни. Катерина винагороджувала сама себе за не зовсім вдалі урочистості під час її коронування.
Під кінець березня, коли двір і вся Москва втомилися від парадів, глава Сенату генеральний прокурор Олександр Вяземський нагадав цариці про чимало невідкладних державних справ, які треба розв’язати до літа. Катерина, проте, не призначила засідання Сенату, бо не в Москві, а в Петербурзі годиться йому засідати, ухильно відповідала, що Григорій Олександрович Потьомкін запросить сенаторів, що перебувають у Москві, на чай, а там і про справи можна буде погомоніти.
При дворі зауважували, що Потьомкін з якихось причин ходить у поганому настрої, багато п’є, хоч при вельможах завжди спокійний і зверхній, вишукано вдягнутий, наче хоче поведінкою й одягом приховати від чужого ока те, що втратив. З цього приводу, як водиться, прослизли між придворними різні плітки.
Генерал–аншеф, Новоросійський генерал–губернатор і президент Військової колегії князь Потьомкін–Таврійський заздалегідь повідомив сенаторів про день, коли її величність зволить прийти до них на чашку чаю.
Обідньої пори в затишному картинному залі дерев’яного палацу в Коломенському зібралися Вяземський, Панін, Румянцев і новий статс–секретар Олександр Безбородько — колишній полковник Київського полку.
Потьомкін вийшов до сенаторів стриманий і статечний, проте збентеження аж пашіло з його насупленого обличчя, він мовив коротко:
— У її величності мігрень. Пропоную вам, панове, партію вісту.
Він сам роздав карти, проте грав без азарту, і чим частіше програвав, тим більше веселішав Румянцев: він уже давно виграв свій банк, і цей банк у нього певніший, ніж у теперішнього фаворита.
Жоден можновладець за нинішньої імператриці не зазнавав такої слави й почестей, як Румянцев — командуючий Першою армією, переможець у битві біля Ларги й Кагулу — під час парадного в’їзду до Москви. Екіпаж Румянцева повільно котився вистеленою килимами дорогою до Красної площі під безнастанний гуркіт залпів з мушкетів і фальконетів, поміж лавами ошалілого натовпу; слава була заслужена, і фельдмаршал міркував, що саме він повинен зажадати для себе в нагороду. А що — всю Малоросію з так званими Запорізькими Вольностями, яким вибиває остання година. Можна й більше? Ні, забагато — не треба. Забагато завжди хочуть фаворити, через те цариця і міняє їх, мов рукавички.
Потьомкін, незважаючи на весь свій фавор, більше для Румянцева не загроза. Такі вже були — претенденти на російський престол — і минулися. Де тепер Орлови з їхньою пихою, всемогутністю й апетитами? Не були вони й Потьомкін не є підвалиною корони, а лише фальшивою прикрасою, яку вряди–годи міняють залежно від моди або примхи вінценосця. Основа корони — Румянцев, генеральний прокурор і навіть той же Микита Панін, якого Катерина, всупереч усім своїм бажанням, позбутися не може.
Фельдмаршал знає, чому в Потьомкіна поганий настрій. Бог його відає, як прослизла ця новина з Троїце–Сергієвої лаври, бо ж робилося все в найбільшій таємниці, та приніс її до двору таки Теплов. Для цього лабзюка, до речі, варто б узаконити посаду пліткаря при Сенаті; бути теоретиком у справах малоросійських йому надто важко. В цьому ділі набагато краще й глибше показав себе історіограф Міллер… Отже, приніс Теплов чутку, буцімто закохана цариця погодилася на Водохреща піти помолитися до Троїце–Сергієвої лаври, з якою в’язав Потьомкіна загадковий сантимент з недавніх днів. Тут підійшов до них ігумен і почав умовляти царицю поєднатися з Григорієм Олександровичем: мовляв, світ дивиться на них — до пересудів недовго. Її величність начебто чемно ухилилася від прямої відповіді — чи ж то Григорій Орлов так само не посягав на її волю, владу і корону? Тоді Потьомкін скинув зі себе гаптованого золотом костюма, залишившись у заздалегідь одягнутій чернечій рясі.
"Якщо я не можу стати подружжям своїй коханій, — вигукнув патетично, — то посвячу себе Богові!" Катерина зміряла його холодним поглядом і відказала: "Ви маєте всі можливості виконати свою обітницю". І, повернувшись, вийшла з монастиря.
Що було далі, Теплов не знає, та, видно, імператриця пробачила Потьомкіну його комедіантство, бо й далі ділить з ним і ліжко, і владу.