Архімандрит Досифей наказав готувати судно в дорогу: пора рушати на берег, до Сумського острогу.
Був задоволений цьогорічним літом. Багато прочан очистилися від гріхів, ще більше срібних і золотих монет всипалося до монастирської скарбниці, чимало солі насушили монахи в заплавах, навіть перша яблуня дала плоди. Такого чуда і в книзі не опишеш, бо хто повірить? А Досифей спробував прокласти вниз з Олександрівської гори, де монахи очищують віск, труби, і тепло з печей підвести під коріння яблунь, які щороку цвіли, зав’язувалися, та не встигали доспівати. І сталося диво: яблука до холодів почервоніли. Якщо Бог дасть дожити, наступного року він привезе із собою саджанці абрикосів. Якщо Бог дасть… Старість бере своє, а жити хочеться, бо хіба не справжнє життя почалася, коли на Соловецьких островах уже й яблука достигають?
Та літа підходять, ті останні, і тому найпаче вдоволений Досифей з того, що за літо він встиг написати добру половину "Історії першокласного ставропігійного Соловецького монастиря", бо це те, що ніколи не стане тліном, бо це те, що злагіднює страх перед неминучим кінцем.
Одне лише затьмарювало добрий настрій його преосвященства — нав’язливий образ Іоанна Предтечі, що явився йому навесні в особі прекрамольного колодника, не зникає з–перед очей і досі. У вухах гудуть його блюзнірські слова, проголошені тоді гласом пророчим, — чи не так глаголили мученики, коли їх розпинали на хрестах або кидали до ям з левами?.. "Ламається лук у потужних, а немічні оперізуються силою…" Такого він ще не чував, такого не чули й ці високі мури — вони звикли дивитися на покору, на сльози, на страх, подібної ж непокірності, зухвалості не бачили. Звідки це береться, звідки це йде, які пекельні сили надихнули молодого хлопця, що він позбувся того страху, який назавше огортає кожного, хто ступив на монастирське подвір’я?
Тож привиджувався преосвященному крамольний колодник у німбі Предтечі, і боявся отець страшного гріхопадіння, і молився ночами, і здавалося іноді, коли приходило безсоння, що в Корожній вежі справді сидить пророк. Ця нестерпно нав’язлива думка не покидала Досифея ні на мить, і з неї родився страх.
А чернець Пахомій виходив щоразу з каземату пригноблений, розчавлений. Він розводив руками і доповідав його преосвященству, що в цьому в’язневі, певно, сидить сатана, бо він не ридає, не б’ється головою об стіну, не виявляє жодного страху перед ним — катом, хоча сидять удвох у темній келії. І мало того, що не признається до своїх зловчинків і не кається, сам же рече таке, що інший, диви, й повірив би. Сатана, ніщо інше — сатана.
Досифей не поспішав до каземату з кропилом, а наказав подвоїти караул, бо знав, що не диявол, а невідома йому сила духу сидить у цій людині, якої страшно навіть тоді, коли вона замкнена до кам’яного мішка.
Часом архімандрит думав над тим, як його позбутися. Скарати на горло не має права: у приписі священного Синоду чорним по білому написано, як поводитися з оним колодником; шмагати на лобному місці нема за що: в’язень не лихословить ні караульним, коли ті подають йому їжу, ані Пахомієві, коли той приходить його напучувати. Досифей відчував, як він сам поволі стає духовним в’язнем цього колодника, від якого навіть кат у чернечій рясі не може домогтися покори.
Солдати зранку лаштували судно до відправки на берег, а Досифея не переставала мучити думка про те, що він на довгу зиму залишає невпокореного арештанта в казематі монастиря. Ще, чого доброго, посіє вольномисліє своє у голови караульним, що вічно невдоволені, або ж і в тупу макітру Пахомія… Та враз його осінило: "Я дам йому волю. Пошлю до пекарні на роботу, де можна досита наїдатися, розмовляти з людьми, вільно ходити по дворі, але — ціною покори.
Людина зі зламаним хребтом менш небезпечна на свободі, ніж сильна духом у казематі".
Він сказав покликати ченця Пахомія і мовив йому:
— Піди ще раз до Корожної і спробуй востаннє примусити його покаятися. Коли ж ні…
Пахомій зблиснув очима. Невже архімандрит доручить йому стяти голову велемудрові? О, він недарма прийшов до цієї обителі! Ще б пак. Стільки років займатися катівським ремеслом, знати всі фахові тонкощі й навчати якогось колодника навіть не цієї науки, а покори. Голову йому з пліч! А коли Пахомій покаже свою вправну руку, його настановлять головним монастирським катом, — хоч на старості літ збудеться мрія його життя. Тоді матиме владу, і всі, хто з нього насміхався, будуть у боязні кланятися: і монахи, і солдати, і прочани, бо в його руках знову опиниться сокира, а не осоружний хрест.
— На плаху? — вихопилося в Пахомія, і Досифей відвів від нього погляд, бо моторошно було бачити в очах ченця таку щиру любов і запопадливість до свого жорстокого ремесла.
— Ні, — сказав гидливо, — випустиш його на волю. Залишиш в’язня у дворі, а сам прийдеш до мене.
Це був явно безглуздий наказ. Пахомій зсутулився, підозріливо глянув на архімандрита, але був безсилий що–небудь вчинити чи сказати.
— Йди, йди, — прикрикнув Досифей і, коли монах зник за чоботарнею, звів очі до високого шпилю дзвіниці й подумав: "Не може того бути, щоб я зумів збудувати таке чудо зодчества, а не міг зламати хребта нікчемному в’язневі".
З незнайомим досі почуттям ляку відчинив Пахомій залізні двері Корожної темниці. Якийсь час стояв, оповитий чорнотою, що, наче смола, заліпила йому очі, згодом із темряви вималювалася постать колодника, що стояв обернений обличчям до стіни і щось виводив на ній пальцем. Мовчазна постать у сірому балахоні, зайнята якимось підозрілим ділом, ще дужче посилила ляк; Пахомій тепер більше, ніж будь–коли, бажав смерті своєму підопічному, з яким біс один знає чому судилось панькатися і ще й терпіти насмішки від монахів. А тепер ще побачить його на волі — переможцем. Кат готовий був тут же задушити колодника, та не велів архімандрит, тож постановив будь–що витиснути з нього слова покаяння.
— Ти що робиш? — запитав грізно, щоб з першого слова викликати у в’язня острах.
— Малюю, — тихо відповів Любимський і далі водив пальцем по стіні.
"Напевно, збожеволів, — з полегшею подумав чернець і наблизився до нього. — Слава Богу… Оглашенного легше буде примусити вимовити потрібні слова".