— Впертий, люблю таких.
"Отже, якщо ви хочете прославити своє ім’я, будьте божевільним, аби лише ваше божевілля відповідало духові часу, в якому живете. Може статися таке, що вас повісять, але якщо цього не станеться, то, можливо, на вашу честь ще воздвигнуть вівтарі".
— О мосьє Вольтер, ви воістину мудра людина! — вигукнув Потьомкін. — Недурно, матінко… П’ю за вас, філософе, і за божевільних упертюхів! — Він надпив з келиха. — Маєте рацію, світ належить сильним і спритним. Шибеницю ми обминули — на нас чекають вівтарі. І, як каже Біблія, — а я мало не став ченцем, — "між ранком і вечором вороги твої розпадуться, а з ними пропадуть і почесті їх, і вмруть вони, не дійшовши до розуму".
Він ще раз повернувся до дзеркала: на нього дивилося неблимне й жорстоке у своїй мертвоті скляне ліве око, яке замінило живе, що його втратив тоді, коли вперше пішов ва–банк, у правому ж причаїлася злість. Потьомкіну враз згадалися страшний фізичний біль, і приниження, і розпука, що охопили його тоді, коли доктор Массо одягнув на голову камер–юнкера скісну чорну пов’язку й дозволив вставати.
Куди тепер? До цариці — просити її жалощів? До царициних апартаментів на посміх придворним, на глум кавалергардам і лакеям? Все пропало. Проклятий Орлов… І відімстити нема сили.
Залишив записку цариці, в якій подякував за милості, й подався в далеку дорогу — до підмосковної Троіце–Сергієвої лаври, де поклав собі продовжити своє існування у чернечій рясі.
Гра то була чи відчайдушний рішенець — не міг би нині сказати, бо тоді, один раз за життя, він був насправді нещасливий. Але в душі таки жевріла надія: матінка–цариця встигла ж бо спізнати його силу й пристрасть під час найпотаємніших зустрічей у її алькові. І надія та не зрадила. Не встиг він ще висвятитися в монастирі, як прибув від цариці посланець з листом, в якому вона наказувала Потьомкінові очолити депутацію від башкирів, татарів і калмиків до Комісії нового уложення.
— О пресвятий Сергію, я поклонюся тобі й чималу жертву принесу церкві, якій ти покровительствуєш, тільки допоможи мені ще раз, останній раз у житті! Благослови мене на те, що я задумав.
Потьомкін перебивався з хліба на квас поза царським двором, Орлови росли і завдяки війні досягли свого апогею. Російські брандери22 під командою Олексія, який, до речі, не знав ні флоту, ні правил морського бою, увірвалися до Чесменської бухти біля острова Хіосу й дощенту спалили турецьку ескадру; Григорія призначено головою військової ради. Бачив Потьомкін, що не здобути йому висоти на штатських загумінкових посадах, і він, одягнувши мундир майора, подався на театр воєнних дій у розпорядження князя Прозоровського.
Доля сприяла йому. Потьомкін знову повірив, що став її обранцем. Спочатку відзначився у битві під Фокшанами, а під Сілістрією, очоливши відділ, до якого прикомандировані були козаки, вщент розгромив семитисячний корпус кінноти Черкес–паші й відібрав у нього всю артилерію. Прозоровський змушений був визнати у своєму донесенні цариці, що причинець здобутої перемоги — Потьомкін, і за місяць — о пресвятий Сергію! — Григорій Олександрович отримав милостивого листа від її величності.
"Милостивий генерал–поручику і кавалере, — дарувала цариця у листі і ласку й чин, — я вірю, що все ви робите з гарячого старання для батьківщини й особисто для мене. Але не наражайтеся без потреби на небезпеки. Я завжди до вас прихильна…"
Генерал–аншеф стояв перед дзеркалом з томиком Вольтера в руці, гризучи нігті; на нього дивився розчухмарений циклоп, якому стократ виплатилося втрачене око.
Після інциденту в більярдній цариця почала помітно холонути до Орлових. Правда, героєві Чесми влаштувала у Петербурзі парадний прийом, та, надавши йому почесне прізвище "Чесменський", зразу ж послала його до Ліворна. Григорія відправила на смертельний герць — приборкати чумний бунт у Москві.
Потьомкін воював. Цариця чекала на нього з лавровим вінком, та серце жіноче химерне, навіть якщо воно царське.
Із Царського Села до Петергофа карету Катерини супроводжував двадцятивосьмирічний гвардійський поручик Васильчиков, вродливий і скромний офіцер. Сорокатрирічна цариця, якій через війну марно збігали останні роки молодості, пожаліла себе й віддала Васильчикову золоту шкатулку в подарунок за зразковий порядок відділку.
Григорій Орлов, уцілілий після московської операції, саме в той час перебував у Фокшанах на переговорах з турецькими послами. Він ще раз понадіявся на свою всесильність: задешпетував з Румянцевим, погрожуючи йому шибеницею, зірвав переговори й поїхав до Ясс, де ніч і день бенкетував у подарованому колись царицею діамантовому костюмі за мільйон карбованців. Та його всесильність закінчилася разом з бенкетом: тут його застала приголомшлива звістка, що в апартаментах цариці оселився якийсь Васильчиков.
Орлов погнав щодуху до Петербурга, та його зупинили в Гатчині під приводом карантину. Григорій, близький до самогубства, бешкетував, а тим часом цариця витурила парвеню Васильчикова з палаца, всунувши йому до кишені тридцять тисяч карбованців асигнаціями, і викликала з театру воєнних дій Потьомкіна вже в чині генерал–ад’ютанта її величності — офіційного фаворита.
Нарешті сталося те, чого так уперто домагався зубожілий дворянин Гришка Потьомкін, мужньо витримуючи приниження, фізичні муки і тягар військової служби. Бо далі пішло все так, як у казці про золотий горщик: що захочеш, те й маєш. Невдовзі Григорій Олександрович посідає місце президента Військової колегії, стаючи фактичним керівником війни з Пугачовим, цариця призначає його генеральним губернатором Новоросії. Орловим Катерина віддає мармуровий палац над Невою, поблизу Троїцького мосту; Потьомкіну ж доручає впускати їх до двору на власний розсуд.
Григорій Орлов впадає у меланхолію, від самогубства його врятовує прислуга. Олексій робить ставку на останній шанс: він підступно заманює у пастку княжну Тараканову під час банкету в Ліворні й привозить її до Петербурга. Катерина доручає слідство над самозванкою Шешковському, а Олексієві докоряє за те, що зганьбив царського мундира, справивши з авантюристкою весілля і медовий місяць на адміральському кораблі "Три ієрархи". Олексій пиячить, блазнює на вулицях Петербурга, чіпляється до перехожих, що не впізнають його, героя Чесми, б’є в обличчя нижчих за рангом офіцерів, якщо якийсь не віддав йому честі за статутом.