— Так минає слава світу цього, — прошепотів Потьомкін. — "Хочеш піднести когось — піднеси, хочеш принизити — теж піднеси". Мудра і страшна арабська приказка. Та поки вона застосується до мене, я візьму у свої руки всю Росію — від Петербурга до Уралу, від престолу до царициного алькова!
Григорій Олександрович ступає крок уперед, із дзеркала посунула на нього цибата постать, і хтось за нею підбігає. Це генерал–ад’ютант Каменський. Потьомкін оглянувся.
— Що там?
— До вас проситься на прийом кримський калга–султан Шагін–Гірей.
Потьомкін голосно засміявся.
— Невже? Але ж вельможний калга тиждень тому вимагав, щоб я перший прийшов до нього як до представника самостійної держави. А нині він робить мені честь персональним візитом? Ха–ха!
— Однак, ваше сіятельство, він не хоче скидати чалми і я не смів йому дозволити являтися з покритою головою перед очі, кгм… перед…
— Скажи йому, що їсти він може в нас, що забагнеться, а одягатися мусить так, як усі.
— Я подібне говорив йому, він же благає пощадити його від такої ганьби: калгу, що прилюдно зняв чалму, Крим не може визнати ханом.
— Он що! — Григорій Олександрович ударив руками об поли. — Цей теж хоче влади! Один привілеїв домагається, другий вінця просить. Ай–яй!.. А в мене так мало скарбничок з коронами й законами. То ти скажи йому, що коли Крим його не прийме, я запишу його капралом до Преображенського полку. Ха–ха! А втім — клич, хай заходить у чалмі.
Потьомкін дивився услід ад’ютантові, а на пам’ять приходила чітка згадка:
"Милостивий батьку, Петре Івановичу! Правдивість моєї прихильності примушує мене зобов’язатися назавжди бути вам, милостивому моєму батькові, до послуг. Сподіваюся на вашу милість, що запишете мене до головного Кущівського куреня. Вашої вельможності завжди готовий слуга…"
Фарс? Ні, цей лист, писаний під стінами Сілістрійської фортеці на Дунаї до кошового отамана, що після розгрому Черкес–паші й захоплення в полон самого командира турецького корпусу відійшов із військом на форпости по Бугу, спонуканий був щирим розчуленням воїна, що бачив справжній лицарський бій.
Такої навальної кінної атаки йому не доводилося спостерігати за весь час війни. Великим тріангулом23 разом рушила з копит двотисячна козацька команда зі свистом і гиком — хоч би один ряд зрунтався у бігу! — гостра колона, немов спис, врізалася в бойові порядки турків, і ніщо вже не могло її спинити: хто не втік, той під копитами, шаблі крешуть, флінти дзявкають, несамовитість у очах, рев із тисяч грудей, що лякає усе живе на світі, а збоку сивовусий дідуган на коні: "Добре, браття! Славно, панове–молодці!" — він тримає команду в руках, ніби на повідді, повертає дві тисячі воїнів у який хоче бік — одним помахом шаблі… Кращої військової школи не бачив Потьомкін, і коли закінчилася баталія, попросив у Прозоровського закріпити за ним козацький кіш на весь час війни.
"Чолом тобі, — скинув шапку кошовий отаман, запрошений до намету Потьомкіна, і крізь густі довгі вії проштрикнув пильним поглядом молодого одноокого майора. — Раді служити".
Знайомство з Калнишевським було для Потьомкіна несподівано коротким. Він чекав від степового ватажка раболіпної тиради, якою той, на східний кшталт, конче захоче попишатися перед лудою царського офіцера в еполетах і аксельбантах, навіть налаштувався було припинити отаманське многослів’я, бо ж бій ще не закінчений, і трохи розчарувався стриманістю Калнишевського, що мовчки вислухав наказа і тут же скомандував в атаку. І знову справжня радість охопила Потьомкіна, коли спостерігав за видовищем нового козацького бою. Тоді він і написав Калнишевському того листа…
А потім — братання, і пісні, і вручення нагород у наметі кошового отамана над Бугом у день його тезоіменитства. Тепер Потьомкін уважніше приглянувся до Калнишевського. Його стриманість, що діткнула амбіцію майора під час знайомства, вже ображала гонор генерал–поручика, але гра зайшла надто далеко, Калнишевський великодушно записав до Кущівського куреня його, Прозоровського і Кутузова. Князь повісив на шию кошовому ще одного ордена — зі зображенням Петра Великого; огрядний і добродушний Кутузов мовчки вклонився за честь вписання до козацького реєстру, майор Синельников скептично посміхнувся, стоячи обіч, — у почесні сіромахи записатися не хотів… Потьомкіну забажалося таки зламати кригу гордовитості старого лицаря, викликати на його обличчі вдячну посмішку несподіваним і приголомшливим подарунком.
Він вийняв із кишені жилета срібного годинника, причепленого важким золотим ланцюгом до петельки, та ланцюжок чомусь ніяк не відчіплявся від камзола, Потьомкін засіпав його; він вже сердився на себе за свого жеста, йому, правду кажучи, стало шкода дзиґарів, але відступати вже було пізно: на нього дивилися всі, й кошовий теж. Він зі злістю відірвав ланцюга разом із петелькою і подав годинника Калнишевському.
— За хоробрість твою, кошовий отамане! Руки в Калнишевського опущені, генерал–поручик тримає у простягнутій руці срібні дзиґарі.
— Це дзиґарі, — пояснив Потьомкін, навіть не допускаючи у свідомості, що можна відмовитися від такого подарунка.
— Цяцька… — пригаслим голосом мовив Калнишевський і спохмурнів, наче пригадав щось надто прикре. Пшеничні острішки брів опустилися на очі, він доторкнувся пальцями до ордена, якого йому тільки–но почепив князь Прозоровський. — Для нас, козаків, найбільша нагорода — перемога в бою. Правда, ми вже навчилися брати медалі та ордени… А ось такі винагороди за козацьку кров… Але сьогодні ти мій підлеглий, козаче Нечосо, сам цього захотів. То візьму оці дзиґарі не як нагороду, а як подарунок від нижчого рангом. А найдалі за тиждень я споряджу за твоїм наказом дві тисячі піхотинців на тридцяти восьми човнах і пошлю їх Дніпром, морем аж до Дунаю, під стіни Сілістрійської фортеці. Розіб’ють козаки турецьку флотилію, упаде фортеця — тоді ти зі своєї милості даси мені й моїм лицарям заслужену нагороду.
— Я винагороджу вас, — з тамованою досадою мовив генерал–поручик.
Кошовий узяв годинника, зиркнув на нього й запхав до кишені каптану. Потьомкін упритул глянув на Калнишевського, хотів упіймати хоч маленький проблиск вдячності на його обличчі, та отаман уже думав якусь свою думу, забувши про подарунка.