— Розказуйте, розказуйте.
— Отож їхав гордовитий витязь у супроводі великого загону сейменів довгою і тісною ущелиною Ашлама–дере, минаючи караїмську фортецю Чуфут–кале. Ущелину загатив народ, хан жбурляв жменями мідяки і, певно, думав про килим, на який ось–ось стане в залі Дивану, а чотири беї піднесуть його, взявшись за краї килима, напевно, складав уже плани, як вирвати Крим із кліщів, один важіль з яких у Стамбулі, а другий у Петербурзі. А може, помислював про криваву помсту і козакам за смерть Іслам–Гірея, хитрого союзника гетьмана Хмельницького, якого отруїла козачка — найулюбленіша ханська ханим, бо ж великий Іслам посягав свого часу за нагайкою, щоб вигнати нею турецькі гарнізони з Кафи, Керчі й Ахтіара… Можливо, мізкував про те, що коли б не зрадив Іслам–Гірей гетьмана, то склалась би інакше доля його краю… Або ж пестив у думках холодні мармурові стіни ротонди — вічного терему коханої Делярі–бекечі, що височіє за гаремним садом, — хто зна… Та враз несподіваний гуркіт пролунав в ущелині: могутня скеля, що століттями висіла напіваркою над вузькою дорогою, обвалилася й заваравила вниз, високим валом загородивши прохід. Схарапудилися коні, заверещав натовп, якусь мить стояв здиблений аргамак Крим–Гірея у подиві й страху. І тут пролунав чийсь трубний голос, а може, то причулося хаканові: "Горе Кримському хаканатові!" Хан завернув коня і крикнув: "Назад!" Мов шалений, скакав долі ущелиною, за ним мчали сеймени, гнані страхом і передчуттям лиха; день і ніч не спиняли вони коні, аж поки хан не допав до юрти мурзи Едісанської орди за Бузьким лиманом. Хан збожеволів, так його й назвали — Деліханом, але був він сильний і владний, тож зневірені й розлінивлені номади враз спалахнули колишньою войовничістю. Едісанці прорвали лінію старшини Андрія Порохні на Молочних водах і увірвалися до Бугогардівської паланки; хан помчав на Калміус і, захопивши зі собою Джамбуйлуцьку орду, рушив на Самарську й Орельську паланки останньою спустошливою навалою. Горіла безборонна Україна, з якої Калнишевський вивів війська під Очаків і Кінбурн, вкривалася попелом. Полишивши спустошені Запорізькі Вольності, повернувся Крим–Деліхан з великим ясиром. Але до Бахчисараю, заворожений зловісним провіщенням, не вступив. Зупинився біля Карасу–базару і на плоскій, як стіл, Ак–каї справив криваву тризну. "Ні одного бранця шолудивому султанові!" — проголосив на бенкеті й наказав стинати невільникам голови, перед тим зґвалтувавши жінок. А коли вже сам наситився скаженою розкішшю й кривавим видовищем, покликав до себе шістьох музикантів і, замирений, спокійний, тихо плачучи, попросив їх грати. "Хай дивиться світ, — мовив він, конаючи, — як умирає останній великої орди, столиці кримської, незліченних ногаїв і гірських черкесів великий хакан. Жили ми звірами — умираємо, як люди…"
…Коні йшли поволі, пробираючись вузькими провулками Карасу–базару, затуленого сліпими стінами від очей перехожих. Тут було спокійно, і подумав Синельников, що, напевно, вже довіку не кишітиме бранцями й купцями запущений сьогодні людський базар. Ось порожніє він праворуч, лопотить на вітрі лахміттям подертих наметів, у яких ще недавно купці з усього світу оглядали голих дівчат, де розлучали матерів з дітьми і заковували в кайдани чоловіків, відправляючи їх на галери. І ствердив у думці полковник, що не можна аж так чорно й безнадійно дивитися на світ, адже все–таки людство розумнішає. Хай у Московії кріпацтво, але ж це не работоргівля. Хай ще довго переслідує Синельникова посиніла від морозу голова Пугачова, що крутиться на колесі серед Болотного майдану, — проте хіба зрівняєш акт правосуддя, хоч і жорстокий, з дикими оргіями, що шаленіли на цій горі?
Ні, треба тверезо дивитися на світ і поблажливим бути до вчинків власть імущих, миритися зі злом і вчитися бачити добро. Його ж таки чимало. А втім, чи може існувати держава без тюрем і катів? Таж ні… То навіщо шматувати душу, виплекувати в голові небезпечні думки, сходити на манівці? Полковник Синельников був людиною і нею залишиться. Але на цій людині казенний мундир, і немає жодного сенсу міняти його на арештантський одяг.
Вперед! У Бахчисараї чекає на нього багато справ. Адже Крим–Гірей не був останнім ханом. У столиці Кримського ханства владарює сьогодні недолугий Сахіб, а в почекальні Потьомкіна в Петербурзі, застоявши чергу за кошовим отаманом, чекає ще один нащадок Чингісхана, брат Сахіба — калга Шагін–Гірей.
Обер–шталмейстер Лев Наришкін сам об’їжджав буйних аргамаків, що їх подарував Калнишевський його сіятельству. Потьомкін готувався до подорожі до Москви.
Завтра в дорогу. Нині він ще граф, а за тиждень його вже називатимуть князем Таврійським, а може, і… найвищим титулом. Сталося!
У негліже, розкуйовджений, Потьомкін чухмарився перед дзеркалом. Налив з графина горілки й цокнувся з однооким двійником.
— Будь здоров, всесильний князю Таврійський! Будь здоров, ваша велич…
Григорій Олександрович круто повернувся від дзеркала, поставив келиха на стіл, око втупилося у двері.
— Ні, чорта з два! — промовив голосно. — Тепер підслуховуйте, ви всі вже в мене у жмені.
Він нервово заходив по кабінеті, зупинився біля стола, погляд упав на книгу в саф’яновій оправі — отак вона лежить тут і досі не розкривана, хоч минуло, мабуть, більше місяця, як її підсунула своєму фаворитові цариця. Що ж воно за цабе? А–а, Вольтер. Я так і знав. Ну, матінко, недовго й ти фіґлюватимеш з ним. Досить уже Росії французького просвітительства та його ідей. Ми вже мали час переконатися в тому, що досить. І крім того, двір — не Академія наук… Ану–ну, що ж то за така мудрість у тому вольтеріанстві?
Потьомкін навмання розгорнув книгу, пробіг очима перші рядки сторінки.
"Ставши генералом єзуїтського ордену, — читав генерал–аншеф французький текст, — Ігнатій Лойола розробив головні засади політики єзуїтів, за якими шпигунство, обман, підкупи, наклеп, убивство стали офіційно визнаними засобами діяльності ордену… 1662 року папа проголосив його святим".
— Ого! — Потьомкін уже з цікавістю читав далі.
"Замолоду майже божевільний, переслідуваний видіннями Святої Діви й дияволів, мало не потрапивши стараннями батьків до будинку для душевнохворих, він утікає до Віфлеє–ма, потім до Барселони, Парижа. За юродиві ідеї у паризькому богословському колежі його шмагають різками, та врешті у Римі він знаходить учнів…"